Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

— А хазяїн, перепрошую, чого?

— Хозяїн жизні, ідіот!

— Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?

— Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?

— Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! — захищався нещасний водій Іваненко. — Нічого не порушував. Їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!

— Ти ше й петушитись, — далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, — ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! — дуло пістолета всунулось у віконце до Іваненкової шиї.

— Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм — і ні один мент не знайде!

Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже — черепки від сердець?) — ворушились і погупували в такт.

Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з-за темного скла, Кулаківському і не снились!

Коли копійка, ледве розбираючи дорогу, на всіх парах летіла в бік далекого села, ззаду гримнуло кілька пострілів. Щось дзенькнуло по верху автівки, тато крикнув «Пригніться!», хоч і Дмитро, й Софійка без того аж поприлипали до старенького полатаного сидіння. Раз у раз підлітаючи мало не під стелю на горбах і вибоїнах.

Здається, «охрана» після запевнень Іваненка-старшого більше не потикатись на їхню «частную» територію, «милостиво» запропонували йому тікати. Мовляв, якщо втече, якщо вхитриться вивести машину із-під куль (вони казали: «спасти свій зад»), то ще трохи поживе.

Але це второпали, коли вже їхали по рівній трасі, асфальтом. Зовсім не своєю дорогою: тікати-бо Іваненковій машині дозволили в протилежний бік. Але й за те, як мовиться, спасибі.

— Не підкажете, чия оця вся земля? — вимученим голосом запитав Дмитриків тато жінку, що їхала на велосипеді з підв’язаною до рами сапою.

— Депутата Вербовського!

Щоб вернутись додому, робили добрячий гак.

— Чия земля? — мов зіпсований диск, питав час від часу Дмитро-старший поодиноких місцевих жителів, які траплялись дорогою.

— Депутата Вербовського! — в один голос відповідали.

«Чия земля? — Калитчина!» — відлунювала в Софійчиній голові шкільна п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого. Тільки їй, Софійці, Калитки бодай шкода було: той господарем був. А тут… І вона ще хотіла правосуддя?..

Про навколишню красу не думалось, хоч сонце за полями заходило дуже червоно й гарно.

Тим часом Дмитриків тато, хоч і досі тремтячими руками, але вже кермував у бік Вишнополя.

На серйозніші балачки спромоглись іще десь через годину.

— Пробачте, діти, що нехотячи вас наразив на такі жахіття! Це ж його прислужники там усе й перекопали! І найсумніше, що постраждали ми зовсім не за те, за що годилося б! Виявляється, правий був той селянин: не ступайте на панську землю, як жити хочете!. До Дніпра вже не підійдеш, скоро й у ліс ходу не буде не Україна — суцільна приватна територія!

— …Пам’ятаєш, Дмитре, як десь півроку тому я їздив до діда й баби? — озвався Іваненко ще по якомусь часі. — Вертаюсь опівночі. Польовою дорогою. Бачу: горять прожектори, працюють екскаватори — курган розкопують! Я тоді ще спинився: «Що ви робите? Де міліція? Це ж кримінальна справа!» А мені тракторист пошепки: «Як не хочеш бути закопаний в цьому кургані, то тікай! А міліцію тут на тебе таку знайдуть, що цілий вік не відмиєшся!»

— Тат, ти не розказував цього… — озвався Дмитрик.

— А чим хвалитись? Це ж воно й тоді було: «приватна територія»! А я, наївний…

— Що, і депутат цей самий?

— Цей самий чи інший — тактика і злочинних дій, і залякування однаковісінька!.. То що вже дивуватись отим довжелезним зеленим парканам, які огороджують ліс уздовж дороги на Київ! — дядько Дмитро не так розповідав дітям, як міркував уголос. — Господарі життя!.. Колись мій прадід мав ліс: то він доглядав його, прибирав, проріджував… Усі знали, що цей ліс його. Та коли щороку на Зелену неділю селяни просили дозволу набрати клечання, усім дозволяв… Словом, не так воно якось було…

Далі аж до самого Вишнополя їхали мовчки.

— Але ж просто так цього лишати не можна! — заявила Софійка, вилазячи з машини вже коло свого двору. — Це неправильно!

Частина черепків у цей патетичний момент випорснула з-під куртки й прогуркотіла на асфальт. Софійка демонстративно їх підібрала і, підтримуючи поли, урочисто завершила:

— Не згодна! Наша казка має бути зі щасливим кінцем! От!

Добре, що