Читати книгу - "Дикі банани"

Товстун, киваючи головою, засміявся і підтвердив, що я вгадав. Це й справді наче чотири пазури тигра. Дістав він їх від шамана, щоб краще захищатися.

— Захищатися? Від кого? — поцікавився я. — Від духів?

— Де там! — простогнав забавно мео, поводячи очима. — Він мусить боронитися від інших жевжиків, таких молокососів, як і сам. Вони чіпляються до нього, отож шаман дав йому срібні пазури…

— Чому? — спитав я.

— Цей негідник, — сміявся старший мео, — має успіх у всіх дівчат.

Такий наче несміливий хлопець, виявилося, був неабиякий баламут, знеславлений полюбовник і пустун, відомий в усіх навколишніх горах.

Балакучий веселий товстун, зраджуючи таємниці серця свого молодшого товариша, водночас одкривав перед нами завісу незвичайних звичаїв.

Серед мео не було звичаю, який так вкорінився у таї, відробляти тестеві за дружину. Єдиним обов’язком молодого було оправити пишне весілля, а якщо він не мав на це ні коштів, ні заможних родичів, що допомогли б йому, то позичав гроші у тестя і потім відробляв цей борг. А взагалі юнаки не давали собі наплювати в кашу і немилосердно порушували права тестя. Улюбленим і найпевнішим засобом здобути собі дружину тут було викрадення дівчини. Хлопці завжди викрадали своїх коханих, якщо батьки заперечували проти цього шлюбу. Це робилося, звичайно, за згодою нареченої. На другий день після викрадення хлопець приводив дівчину в її рідну хату, отоді батькові не лишалося нічого іншого, як погодитися на шлюб.

Отак і зробив півроку тому наш герой Вуа Зе. Він намітив собі найкращу дівчину свого племені, яке жило на схилах між Сонля і Туан Чау, і вважав, що досить тільки раз заграти для неї на флейті, як вона сама впаде йому в обійми. Але його чекало розчарування. Хлопець дістав гарбуза. Можливо, серце гордої дівчини було вже зайняте, а може, просто цей ловелас їй не подобався. Словом, вона відмовила йому. Тоді ображений Вуа Зе вирішив діяти за звичаєм мео: з двома приятелями він заховався поблизу поля, на якому працювала дівчина, напав на неї і викрав.

В романтичній історії мео траплялося, що дівчат викрадали проти їхньої волі. Здебільшого полонянки через деякий час мирилися з своєю долею. Але гордо вита дівчина не здавалася, а ніжності Вуа Зе викликали у неї огиду і ненависть.

У цю справу втрутилася місцева влада. Батько викраденої і її колишній наречений зняли таку тривогу, що власті змушені були вжити заходів. Одного ранку в укритті Вуа Зе з’явилися стражі безпеки і твердою, але справедливою рукою перервали його ідилію: Вуа Зе попрямував у в’язницю, а звільнена дівчина повернулася додому. Її батько мав чимало спільників, які намагалися дошкулити Вуа Зе навіть за гратами…

— Мабуть, не дуже дошкуляли, якщо він уже на волі, — перервав я розповідь товстуна.

Той пояснив, що Вуа Зе випустили з в’язниці тільки для того, щоб, покутуючи свій злочин, рубав для держави дерева. По» закінченні роботи повернеться знов у в’язницю.

Потім мео заявив, що вже час трохи попоїсти, і голосно гукнув до лісу. Там, під деревами, стояв курінь обох робітників. Звідти відповів жіночий голос. Незабаром з заростей вийшла молода жінка, яка несла в горщику густий суп з кукурудзи. Мео, вказуючи на Вуа Зе і на жінку, урочисто повідомив:

— Його дружина!

Це була гарна дівчина, типова красуня мео — здорова, присадкувата, з рішучим виразом обличчя. Звичайно, її не можна було порівняти з прекрасним Вуа Зе, в якого вона, мабуть, була до нестями закохана. Це видно було з її поглядів, які вона крадькома ніжно кидала на своє божество.

— Виходить, він швидко втішився після тієї дівчини, — зітхнув я.

— Після тієї дівчини?! — мео вибухнув гучним сміхом. — Але ж це та сама!

— Як та сама? Та, яку-він викрав, і яка його так ненавиділа?

— Саме так, та сама! Його засадили у в’язницю за те, що він її викрав, а тепер усе змінилося — вона закохалася в нього. Та вироку не скасуєш. Вуа Зе все ще відбуває покарання.

Коли ми знову рушили звивистим шляхом крізь пущу, я подумав, що товстун мав рацію: тут звивисті не тільки дороги, а й людське щастя.

Коли б не випадкові зупинки та знайомства, відстань між Сонля і Туан Чау по крутій, але непоганій дорозі можна було б покрити на нашому газику за три години. А ми приїхали до Туан Чау лише близько другої пополудні, в час найбільшої спеки. Останній відрізок шляху перед Туан Чау, пішов під гору, і з холодних висот, де жили мео, ми знову опинилися в теплій країні таї.

На моїй карті Індокитаю не було столиці Туан Чау. Та це й не дивіно, бо на ній не знайдеш навіть значно більшого й старішого містечка Сонля, центру чорних таї. Чому столицею автономної провінції стало не людне Сонля, а непоказне невеличке Туан Чау? Мабуть, не хотіли образити білих таї, які живуть далі на півночі.

Туан Чау — поганеньке містечко, в якому легко, як і в більшості подібних післявоєнних селищ, розрізнити три, зовсім відмінні один від одного райони: вздовж головного шляху тяглася шеренга великих куренів-мазанок з крамницями в’єтнамських купців і ремісників, які приїхали сюди з Дельти після війни; на узгір’ї стояли солідніші, хоч і одноповерхові будинки провінціальної адміністрації, а нижче шляху, за будинками купців, у болотистих завулках понад берегом