Читати книгу - "Дикі банани"

озера тулилися хати тубільців на палях: це й було селище таї.

За півкілометровим озером з якоюсь яскраво-зеленою водою здіймалися досить стрімкі гори, а там, де долина робила в них пролом, біліло кілька величеньких недавно споруджених будівель. Чудовий краєвид озера і протилежного берега притягав погляди, але, на жаль, спека і втома притупляли зір і захоплення.

У перші хвилини нашого перебування в місті я вже знав, що будинки за озером — це лікарня, предмет загальної любові і гордості. Пишалися нею всі: і в’єтнамці з моєї експедиції, і чиновники адміністрації, і в’єтнамські купці, і таїські селяни.

— Лікарня! — Тунг говорив так проникливо, наче це слово п’янило його, і очікувально поглядав на мене.

— Велика лікарня, хороша! — охоче визнав я.

Ми зупинилися на ніч в одному з адміністративних будинків, призначеному для гостей. Нго Ван Кві і його кухарський почет жваво взялися до роботи. Поки з’їли смачний обід, була вже третя година.

Після обіду Дьєн як керівник нашої експедиції поспішив до адміністративного комітету. А ми з Тунгом подалися блукати селищем, захопивши з собою фотоапарат і сітку на метеликів. Та метеликів можна зловити тільки на околиці селища, де буяла розкішна рослинність. На безлюдому битому шляху ще лежали стоси товарів, викладених поблизу крамничок. Зрідка зустрічалися жителі цієї околиці, в’єтнамці і в’єтнамки у конічних солом’яних брилях, а ще рідше — таї. Вулиця була схожа на в’єтнамську.

На цій вулиці Тунг страшенно розсердився. Його вразило грабіжництво купців, класово чужих йому, але все-таки земляків. За дерев’яну скриньку, що коштувала в Ханої вісім тисяч донгів, тут кровопивці брали двадцять п’ять. Мене розважило чесне обурення Тунга, і я ладний був обійняти цього чудового юнака. Тунг, любий хлопче, будь терплячий — на шляху до соціалізму зустрінуться й труднощі.

Повернувшись, ми застали в хаті Дьєна, який задоволено посміхався. В адміністративному комітеті пояснили, що тепер гаряча пора, бракує часу, але все-таки дали нам цінного помічника — працівника відділу культури Куйєна, який начебто знав звичаї таї та навколишніх племен і мав супроводжувати нашу експедицію, доки ми перебуватимемо на території таї.

Дьєн одразу ж привів Куйєна, літнього чорного таї років п’ятдесяти. На жаль, цей представник культури ні слова не знав по-французьки, отже, посередником залишився Тунг; уся інформація, цілком зрозуміло, доходила до мене, так би мовити, з других рук. Куйєн мав спокійне, замкнуте обличчя і справляв враження флегматика, не дуже щасливого з того, що йому наказали подорожувати з нами по країні.

Після кількох хвилин розмови, опинившись наодинці з Тунгом, я поділився з ним своїми побоюваннями:

— Цей Куйєн якийсь сумний. Може, він не хоче їхати з нами?

Моє зауваження здалося Тунгові таким недоречним, що він спочатку навіть не міг збагнути, що саме я маю на увазі. Тільки коли я докладніше пояснив йому, він поглянув на мене очима, повними здивування.

— Що ви, товаришу! Він же дістав наказ!

Обличчя мого друга свідчило, що Тунг певен: цей наказ дуже переконливий і справедливий.

Незважаючи на кислу міну Куйєна, я попросив його ознайомити мене з цікавими тутешніми звичаями.

Вогник здивування оживив очі Куйєна, який трохи розгубився.

— Хіба у вас немає таких звичаїв? — наполягав я.

Куйєн вивчаюче глянув на мене і сказав:

— У Хуані ©же кілька днів ми проводимо хан куонг.

Я нічого не зрозумів і почав жваво розпитувати.

Хуана — це маленьке селище за чотири кілометри від Туан Чау, а хан куонг, як виявилося, це те, що у Франції називають caurs d’amour, тобто любовний конкурс. Я багато читав про ці знамениті конкурси, тепер не приховував свого зацікавлення. Мені кортіло побачити хан куонг.

— Він відбувається щовечора, як тільки стемніє, — пояснив Куйен, пожвавішавши.

Сонце стояло ще високо, до заходу залишалося більше двох годин, а мені хотілося зробити кілька фотознімків ще засвітла. Отож я запитав Куйєна і моїх друзів, чи не можна було б нам ознайомитися з хан куонгом на годину чи дві раніше, ніж було це заведено. Моя компанія охоче підтримала цю пропозицію. І от за кілька хвилин до Хуани помчав наш посланець на велосипеді, щоб попередити людей і все приготувати. А десь за якихось півгодини вирушили туди на газику і ми.

Французи, як і інші мандрівники, описуючи свої враження від країни таї, наймальовничіші сторінки присвячували любовним конкурсам. За цим звичаєм, сухої пори року, як тільки сутеніло, молодь сходилася на сільському майдані. Це були турніри красномовства і дотепів. Дівчата влаштовувалися на помості, який спеціально будували з очерету і бамбука, заввишки півтора метри. При світлі вогників вони пряли нитки на мотовилах. Внизу, на землі, сідали хлопці, і кожен по черзі імпровізуючи співав обраниці свого серця пісеньку, сентиментальну й поважну, жартівливу й злосливу чи взагалі якусь дошкульну. Дівчина платила тим самим, відповідаючи пісенькою, не менш дотепною, чутливою чи гострою. І отак, наспівуючи, обоє тішили критичних слухачів — молодих, старих і навіть дітей.

Треба мати царя в голові, щоб вийти переможцем у цьому своєрідному змаганні, подолати суперників, здобути визнання у дівчат і загальні оплески. Справу вирішували культура, жвавість розуму, поетичність, жартівливий дотеп. Це були справжні іспити, і коли юнак спритно відповідав на загадки, поставлені йому дівчиною, то діставав нагороду і право сісти на помості поруч своєї обраниці.

Ці незвичайні змагання і визнання сили розуму були, безумовно, благотворним китайським впливом. Перед тим як таї оселилися у долинах між південним Китаєм і Сіамською затокою, вони жили по сусідству з китайцями і перебували під впливом їхньої культури.