Читати книгу - "Червоний диявол"

Га?» Але весь його сяючий вигляд договорив решту слів: якого я собі зятя доп’яв!

— Гм… — по-філософському міркував пан цехмайстер, невеликими ковтками відпиваючи своє вино. — Годі після цього нарікати на нечисту силу, правду каже прислів’я: Богу кланяйся, а й чорта не забувай! Вже істинно, як захоче Господь людині щастя послати, то й диявола на добру справу поверне!

— Авжеж, авжеж! — підхопив пан Лой, — мене про цеє спитайте, я їхню братію добре знаю. Є й між ними славні хлопці, гріх сказати. Треба тільки уміти тих голубчиків до рук прибрати, так! — обвів він усіх присутніх переможним поглядом. — Мені з ними часто доводилося справу мати, то я вже їх добре знаю, от як моїх вартових, — пан Лой обтер оксамитним рукавом піт з багряного обличчя та з насолодою перевернув свою шклянку. — Та от, для прикладу, розповім вам смішну пригоду, як мені колись чорт цілу копу збіжжя змолотив.

— Як, чорт молотив?! — залунало одразу кілька голосів.

— Так-таки й молотив, — упевнено кивнув пан Лой, погладжуючи своє товсте черево. — Не хотілося бідоласі, та що діяти, довелося послужити! Го-го-го! Від мене жоден не втече! Та от і ваш червоний диявол? Утік… Від мене утік і свій пекельний плащ мені покинув і пів хвоста у мене в руках зосталося, м-да!

— Пів хвоста? — захоплено завмерла пані цехмайстрова.

— А ви думали як? Пан Лой жартувати не любить! Мені краще в руки не потрапляй! Так!

Тут Мартин, який раніше непомітно вийшов до світлиці, з’явився у дверях і, піднявши червоного плаща, промовив могильним голосом:

— Цей пекельний плащ тут!

Неймовірний крик жаху вирвався з грудей усіх гостей. Кубки і пляшки покотилися зі столу. Гості кинулися тікати… У дверях піднялася страшенна тиснява: одні проштовхувались, щоб вистрибнути надвір, інші поспішали з двору довідатися, що трапилося за весільним столом. Неймовірний шум наповнив кімнату. Марно кричав Мартин із останніх сил, тримаючи в руці червоний плащ.

— Заспокойтеся, славетні городяни, це він, отой червоний плащ, накоїв усе лихо!

Ніхто його не слухав.

— Та стривайте ж, панове! Куди ви? Це Мартин Славута! — отямилися уже було найвідважніші, намагаючись заспокоїти ошаленілих гостей, але вдалося це нескоро.

Врешті, коли всі вже наочно впевнились, що перед ними стоїть істинний Мартин Славута, майстер із цеху золотарів, і лише тримає в руках червоного плаща, голосний регіт залунав у всій кімнаті.

— А ви всі вже й перелякалися? — почувся голос пана Лоя, скатертина припіднялася, і з-під столу з’явилася кругла голова пана Лоя; однак цього разу обличчя його було червоним і засоромленим. Він знічено оглядався довкола, стираючи з лоба рясний піт.

— А чого ж ти, пане-брате, під стіл утрапив? — приголомшив його питанням пан цехмайстер.

— Га? — пан Лой затнувся. — Ге… Я хотів його за ноги піймати!

Але веселий сміх заглушив його слова.

— То це ти, бешкетнику, — звернувся цехмайстер до Мартина, — все місто на ноги підняв?

— Не я, не я, панове, — виправдовувався Мартин, посміхаючись. — У всьому завинив цей червоний плащ! На ж його, Галю, — кинув він червоного плаща дружині, — сховай його на саме дно нашої скрині, щоб розповісти і дітям, і нащадкам нашим, як нам з тобою, голубко, червоний плащ став у пригоді.

— Ех, надавати б тобі потиличників за твої штуки, та йди вже сюди, поцілую тебе, шибенику, — не витримав-таки війт і, широко розкривши обійми, притис зятя до грудей.

— Так, так, любо, пане війте! — загомоніли довкола гостя, підіймаючись із місць. — Будемо жити, як здавна бувало! Ходики нам не треба: ти за нас, а ми за тебе будемо стояти, як досі стояли і як здавна стояла наша київська земля!

Веселі голоси гостей заглушив шум біля війтових воріт. «Воєвода! Воєвода!» — закричали з двору.

— Воєвода? — відступив пан війт, і в голові його швидко спалахнули недобрі думки: «Невже насмілився приїхати? Ще хоче весіллю перешкодити?» — І обличчя війта знову стало похмурим та суворим, але роздумувати було ніколи: пан воєвода уже входив у двір.

Його обличчя, підрум’янене і підрихтоване, освітлювала привітна милостива посмішка.

— Що ж, пане війте, — зупинився він посеред двору, — приймаєш на весілля гостей?

Ще хвилину давній гнів кипів у непокірному серці війта, але честь, виявлена йому воєводою перед усіма городянами, врешті його розтопила.

— Прошу, вельможний пане, честю вважатиму, — поклонився він у пояс воєводі, розчиняючи перед ним хвіртку.

— Отож-бо, пане війте, давай житимемо старим звичаєм, без сварок і суперечок, — усміхнувся воєвода, простягаючи руку війту. — Адже вся сварка вийшла у нас через того клятого Ходику: спершу він спонукав мене до всяких капостей, усяких видеркафів проти тебе, а коли я прикоротив йому його грабіжницькі лапи, то він на твій бік!..

Засяяв старий війт. Торжествуючи, потис він воєводську руку, а городяни обступили свого призвідцю щільною стіною.

— Спасибі, пане воєводо, слів твоїх довіку не забуду!

— Ну от, от, отак воно краще буде! А скажи, чи ти мені весільну куницю приготував? — воєвода жартома ударив війта по плечі. — Чи, може, забув пан війт старий звичай?

— Не забув, не забув, як забути! — весело скрикнув війт. — Гей, хлопці, весільну куницю сюди!

Біля ніг воєводи опустили масивну золоту мису, на якій лежало шість дорогих куничих хутер.

— Оце так війт, оце так господар! — задоволено посміхнувся воєвода, даючи своєму супроводу знак прибрати і хутра, і мису. — Умієш пошанувати гостей! — І задоволений воєвода весело пішов услід за війтом.

Вже й сонце перейшло за полудень, а до дворища пана війта все ще прибував народ. З обталих дахів падали останні краплі води, сонце яскраво і весело світило з блакитного чистого неба; весняні струмки жебоніли довкола, а пан війт київський стояв на своїх широко розчинених воротях, оточений почесними гостями.

— Гей, панове городяни київські, цехмайстри, майстри і підмайстри, кушніри, золотарі та кравчики, — гучно кричав пан війт, скликаючи гостей, — ковалі, сідлярі і шевчики, чоботарі та каменярі, столяри і теслі, олійники, воскобійники, всі почесні крамарі та городяни київські, всіх прошу на широкий двір, на веселий пир старожитнім звичаєм, давнім звичаєм, як бувало і за наших дідів та батьків. «Яко мы никому не велим старовыны рухати, а новыны уводыты».

— Слава!