Читати книгу - "Гордієві жінки"

Міє, перевірялося.

Бач, як заболіла правда, яку щойно дізналася?…

Нащо вона тобі?

Для чого?

«Правда не жалує, не щадить».

Ох, так і є!

«У брехні – затишніше…»

Очевидно.

Як же не хотілося Мії знати саме таку правду про Айдера…

– Міє, куди ж ти?! – хлопець догнав її, піймав, як дику лісову кішку.

Вона сховала лице в долонях. Нікого не хотіла бачити. Нічого не хотіла слухати.

Вже набажалася нівроку.

Вже наотримувала всього.

Дурепа!

А хто тебе просив мріяти?

Фантазувати хто тебе, скажи, просив?

Це в що таке взяла й повірила?!

Чого собі напланувала?!

«Ти тільки відвези мене, – заблагала подумки, – і відпусти, я все забуду…»

А він не відпускав. Тримав мускулястими руками й говорив.

Вона так заклинала мовчати.

А він говорив-говорив:

– Зрозумій, зрозумій, дівчинко, якби я розказав тобі про все, то все було б не так, усе було б не так, – повторив, – зрозумій. Якби я сказав, що я – той малий, з яким ти скакала в річку, ганяла у футбол, лазила по деревах, ти б до мене й до всієї цієї ситуації поставилася би по-іншому, розумієш?…

Вона не розуміла.

Про що він?

– Ти би подумала, що все – неспроста, розумієш?

Ні.

Не розуміла.

– Подумала б, що так просто люди не зустрічаються через десять років…

А хіба не так?

Як же їй зле і недобре…

– Я не знав, що ти знову приїдеш… я ніколи й не чекав… тобто я собі такого навіть не уявляв…

Мовчи, будь ласка, Айдере, мовчи!

– Ще тоді, два роки тому на вокзалі, коли побачив вас трьох… Я хотів назватися, хотів признатись, що то я… Але Софія… Вона так заговорила зі мною, так на мене подивилась, як колись Устина Костянтинівна і Гордій Васильович… А я не хотів, щоб на мене знову так дивилися, я більше такого не хотів… Тож завіз вас додому тільки тому, що ти була така, як завжди, говірка і весела… Якби не ти, я б не приїхав за вами, не відвіз би назад до Сімферополя… Я тоді хотів… думав, що хоч тобі треба сказати, хто я… Але на вокзалі ти попрощалася зі мною так, як прощаються назавжди. Я ж побачив це. Згадай сама! Я це побачив, Міє…

Так, ти все добре кажеш, Айдере, ти кажеш правду, о, хай би її таку-перетаку!

– Якщо в дитинстві ти крадькома зі мною спілкувалася, то що я міг хотіти через десять років, що? Що я мав сказати тоді, коли ми знову розставалися на роки, ти знову їхала додому, а я лишався тут. І я тут залишатимуся завжди, я тут житиму, зрозумій, тільки тут! Хоч ти мені завжди подобалася…

Будь ласка, мовчи…

– Ти завжди мені подобалася – така мала, а така зірвиголова… Нічого не боялася, така галава, бистра, така реготуха… Лія – інша, це було видно… А ти, як вітер, була завжди. А за вітром хочеться бігти… йти… летіти… Але мій дім – тут. І ти це знала…

Знала.

– Ще й батько мій вернувся…

Овва!

– Вернувся з Узбекистану… У мене сестричка народилася… Ми знову стали тою родиною, про яку завжди розказувала матір… І я тепер не можу їх підвести, розумієш? Я теж маю створити таку сім’ю, якої вони мені бажають… якої вони від мене чекають… мої батьки… й сестричка…

Так.

Вона розуміє.

Тепер вона все розуміє.

І ні на що не претендує.

Як, зрештою, було завжди.

І відпускає…

Назавжди.

Аби тільки вийшло…

Додому з роботи прийшла врешті Лія.

У Міїних вухах ще прозвучали останні згадані нині слова матері Марії: «Але й іншого не забувайте: не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому».

9

Лія, як завше, була неговіркою. Перевдягнувшись, прийшла на кухню, поставила на плиту чайник, дістала каструлю з червоним борщем, налила в тарілку, щоб нагріти.

Дівчата часто готували перші страви, попри те, що для них це щоразу було клопітно й неохоче. Але – «щоб були». Тут теж давалися взнаки дитинство і їхні родинні «закони». «Рідке» в сім’ї хоч мало любили, але готували, «щоб було», бо «то корисно», бо «так сказав дід». Якби ж воля, то близнючки взагалі не куховарили б, перебивалися б чаєм із бутербродами, молочними продуктами й фруктами – тим, чим справді любили наїдатися. Та сила звички, чи то пак звичаю, практично нездоланна.

– Я насмажу дерунів, їстимеш? – спитала Лія сестру, яка замислено сиділа за столом.

– Сусіди запрошували нас на шашлик.

– Ага, глянь он-о у вікно, подивися, яка хмара насунула, зараз такий дощисько вперіщить!

Мія піймалася – вона так надовго поринула в спогади, що й не помітила, як чисте ще годину тому небо тепер погрузло в темній хмарній трясовині.

І раптом:

– Ліє, глянь, то не та жінка, про яку ти розказувала? – побачила здалеку постать із квітчастим вінком на голові.

– Де? – сестра припала до вікна. А відтак підтвердила, що так, це вона.

– Треба розпитати, чого вона тут ходить, – Мія скочила з місця й побігла надвір.

– Міє! – тільки крикнула Лія, як за вікнами шуснула стіна з непроглядного густого дощу.

Через трохи прибігла сестра й, зайшовшись сміхом до кольок, протараторила, що нічого задуманого не встигла зробити, бо коли вибігла на поріг, то раптом побачила, як кумедно їхні сусіди втікають від дощу з торбами на плечах і шампурами в руках, тож принишкла й поспостерігала за ними.

А вже за якийсь час Айдер із Віктором були в дівчат. Попросили велику посудину посмажити мариноване м’ясо. А врешті, й улаштували спільну вечерю.

Мія не переставала гоготіти. Сумний настрій швидко минувся, і в компанії вона зашпурляла дотепними жартами, як управний стрілець, що вціляв по мішенях. Ця дівчина справді мала дивовижну вдачу не піддаватися кепському настрою. Певно, саме це її щоразу виручало й виштовхувало з кімнати, коли хотіла в ній зачинитися не на годину, а на кілька днів. Якось їй хотілося взагалі піти з дому, нікому нічого не сказавши, – після того, як дід Гордій її побив. Не просто вдарив рукою, дав ляпас, як напередодні сестрі-близнючці Лії. А гамселив ногами.

Жахливе видовище.

Мія того теж забути не могла. Вона сиділа в кімнаті в навушниках і не почула, як дід кликав її знадвору, велів позамітати біля гаража. Певно, не раз крикнув і не два, бо влетів до хати сам не свій.

«Міє! Проклятий метеоре, ти де?! – заверещав. Дідів шалений крик мало відрізнявся від ляску грому, що, здавалося,