Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

ми довідуємося з шифровок! Радянська Армія, Павле, це армія революції… І Черчіллю так само неприємно бачити її в Берліні, як і Гітлеру. Мабуть, росіяни добре знають “щирість” союзників, а ці шифровки виразно свідчать, що під маскою дружби у них схована отрута… Саме тому мені й доручили передати тобі подяку партії. Те, що ти виявив, без сумніву, дійде куди слід, і можливо, ця твоя звістка допоможе відвернути велику біду…

Павло од хвилювання не міг вимовити й слова. Не вірив своїм вухам, що Йоргу, якого він знав як розсудливу і помірковану людину, сказав таке про нього.

Хто він? Один з тих багатьох, що борються за завтрашній день, що хочуть побудувати справедливий лад у новій, справді вільній Румунії вперше за всю її бурхливу історію… Сотні, тисячі борців, як і він, піднімаються, і нікому з них не спаде на думку, що вони роблять щось особливе, бо совість спонукає до цього їх, справжніх і вільних людей. Вперше уявив собі, що кожен з цих борців облишив спокійне життя і включився у велику битву. Він теж не звичайний електрик з портових майстерень, а людина свого часу, яка бере участь у героїчній боротьбі, що про неї діти колись дізнаватимуться з книжок.

— А тепер повернемось до наших справ, Павле, — сказав Йоргу. — Ще про одне нам треба подумати. Шпигун, як бачиш, дістав розпорядження викрити комуністичну організацію, бо тільки вона здатна затримати караван в порту… Може, це він просто похвалився перед своїми хазяями, сподіваючись одержати добру винагороду, а можливо й справді щось таки довідався про нас. Будь дуже обережним, придивляйся до кожної нашої людини! А зараз… ти зумієш зв’язатися з Іфрімом?

— Ще й питаєш! — нетерпляче вигукнув Павло. — Тепер, коли я знаю, якого значення надають німці цьому каравану?.. Тільки б він почув мене!

Десь у відкритому морі вхід у порт закривав мінний пояс, залишалися тільки невеличкі ворота для військових суден, що припливали до берега. Ці ворота перед виходом каравану мали розширити. І, на щастя, це завдання мав виконати міноносець “Михайло Хоробрий”. Радіотелеграфістом на ньому служив комуніст Іфрім. Стерновий теж комуніст. Діставши повідомлення про відправку каравану, Іфрім скаже стерновому, і той зійде з напряму, збочить на один градус, щоб залишити міну саме на воротах мінного загородження, на шляху проходження каравану, який держатиме курс на Одесу. Павло мав рацію, вважаючи, що Іфрім може не зафіксувати їхнє повідомлення, бо не чекав його. Він не знає ні довжини хвилі, ні години, коли відбудеться ця передача.

— Почує, не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Він неодмінно мусить стежити за всіма повідомленнями, що даються по радіо…

— А німці? — спитав Павло.

— Це правда, німці теж можуть перехопити радіограму, бо вона ж буде не зашифрованою. Та яке ж це має значення, коли відправку каравану вже намітили на сьогодні? Нам важливо, щоб саме Іфрім дізнався про неї. Текст, який ти передаси, простий і ясний: “Увага! Цієї ночі німці відправляють караван до Одеси”. А Іфрім знає, що йому робити далі…

— Добре, тоді я йду, — мовив Павло, ховаючи папірець з текстом радіограми в кишеню. — Котра година?

— Двадцять хвилин на десяту. До дванадцятої ти маєш час…

Від дванадцятої ночі до шостої ранку з’являтися на вулицях заборонялося, та Павлові не раз доводилось ходити по місту саме в цей час, він умів ховатись од патрулів. Швидко простуючи через пустинні квартали, почав уявляти, якими вони стануть після війни. Майже забув вигляд освітленої площі з блискучими вітринами, вулиці, на якій після трудового дня безтурботно прогулюються люди. Місто завмерло, наче убивчий подих війни, прогнавши все живе, торкнувся мостової, ліхтарів і стін. Увесь світ горів. Дивно було уявити газету без повідомлень з фронту, пекарню, магазин чи м’ясні крамниці без карткових талонів, сад без окопів. От коли б зайти в кіоск і спокійно попросити у продавця газету “Роминія лібера”, як оце зараз ми купуємо “Універсул”. Інші часи, майбутня Румунія…

Хлопець підходив до моря. Чуючи, як воно похмуро реве, уявив вибухи мін, що топлять караван, і здивувався од безмежної радості, яка охопила його. Дихав швидко, стискаючи зуби, його навчили ненавидіти — німці-фашисти, Антонеску, пани в котелках і фраках, фотографії яких він бачив у газетах, геть усі.

Було холоднувато. З моря дув пронизливий вітер, і вода набігала на пляж, бурхаючи біля скель. Павло ввійшов у галерею і попростував швидко, аж поки не добрався до кам’яної стіни. Натиснув на кнопку, дверцята відчинилися, і він знову опинився в сховищі шпигуна. Але тепер юнак уже знав, що робив невідомий, і його охопило неприємне почуття. Однак підійшов до столу, повісив ліхтарик на забиту в стіну скобу і, насунувши на голову навушники, почав передавати:

— Увага! Увага!

Зробив паузу, потім знову послав в ефір позивні. Уявив собі, як здивується на міноносці Іфрім, коли прийме радіограму.

— Увага! Увага!

Передавав текст кілька разів через короткі проміжки часу. Чув у навушниках свої сигнали, як чув їх і Іфрім, а можливо, й німецький радист. “Як сталося, що німці досі не виявили цієї рації? Тільки тому, що вона схована в підземеллі? А може, її залишили навмисне. Та це їхня справа, — подумав Павло. — Напевне можна сказати одне — моя радіограма їм не сподобається!”

Зняв навушники, замкнув передавач і озирнувся навколо, шукаючи очима антену. Освітивши ліхтариком стелю, побачив там отвір. А куди він іде далі?

Погасив ліхтарик, відчинив дверцята. І в ту ж мить далеко в галереї помітив світле коло. Наче кіт, прокрався аж до розвилки, болісно думаючи, як йому угледіти лице невідомого. Освітити його? Але цього чоловіка треба роздивитися так, щоб він і не підозрівав, бо рація може ще пригодитися.

Згадав свій сон, в якому голова незнайомця обернулася в чорну, гладеньку кулю, без ніяких людських рис. Тепер чулися його кроки. Бувши певен, що ніхто не знає його таємниці, шпигун не остерігався. А чого йому боятися? Скільки років минуло, і нічого не трапилось. Не думав він, що завдяки бомбуванню його схованку викрито.

“Знову побачу тільки тінь”.