Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

більше часу, аж поки зрештою зовсім відмовилася покидати цю кімнату.

— Мамо? З тобою все гаразд?

Там, за дверима — якісь притамовані голоси, змовницьке шепотіння.

— Мамо, я заходжу!

— Зачекай хвилинку. Тіммі, ну перестань, капосний! Чи ти не чув, що до нас ідуть?

Тіммі? Артемісове серце загупало в грудях, мов ув’язнений там барабан, який будь-що прагне вирватися на волю. Тіммі — цим пестливим ім’ям мати називала батька. Тіммі й Арті. Двоє чоловіків у її житті. Ні, більше чекати він не може. Артеміс розчахнув стулки дверей і ввійшов.

У вічі вдарило яскраве світло. Мати повмикала всі лампи. Безперечно, добра прикмета. Артеміс знав, куди подивитися, щоб знайти маму. Але не міг себе змусити глянути в той бік. Бо що, коли… Що, коли…

— Ну, чого ти там стовбичиш? Нам допомогти тобі?

Артеміс обернувся на голос, але очей не підвів.

— Це я.

Мати засміялася. Легко, безжурно.

— Та я й сама бачу, шо це ви, тату. Ви що, й хвилини не можете прожити без вашого любого хлопчика? Бо в нас же медовий, місяць, як-не-як.

І Артеміс усе зрозумів. Та це ж просто продовження її божевілля. Тато? Ангеліна прийняла Артеміса за його дідуся, що помер добрих десять років тому. Він повільно ПІДВІВ очі.

Мати сиділа в шезлонзі, вбрана у свою стару весільну сукню, на обличчі — абияк намазюканий макіяж. Але найгірше було не це.

Поруч матері сиділа батькова копія, споруджена зі смокінга, що батько надягав того славетного дня, чотирнадцять років тому, щоб іти в собор Церкви Христової. Смокінг було напхано тканиною, а з коміра сорочки стирчала подушка, на якій мати намалювала губною помадою обличчя. Це було майже смішно. Артеміс притлумив спазм ридання. Сподівання розтали у повітрі, неначе веселка влітку.

— То що ви скажете, тату? — низьким басом промовила Ангеліна, змушуючи подушку кивати, от ніби черевомовець маніпулював своєю лялькою. — Відпустите вашого хлопчика хоч на одну ніч, га?

Артеміс кивнув головою. Що йому лишалося робити?

— Як же не відпустити? І завтра відпочивайте. Будьте щасливі.

Ангелінине обличчя осяяла щира радість. Вона зіскочила з шезлонга й схопила свого невпізнаного сина в обійми.

— Дякую, тату! Дякую!

Артеміс також відповів їй обіймами, хоч із його боку це було явне ошуканство.

— Нема за що, ма… Ангеліно. А зараз я мушу йти. Невідкладні справи.

Мати знову сіла біля свого уявного чоловіка.

— Добре, тату. Ідіть собі й не турбуйтеся. Ми тут знайдемо, чим розважитися.

І Артеміс вийшов, не озираючись. На нього чекали справи. Ще й які! Треба змусити ельфів — справжніх ельфів — поділитися з ним їхнім багатством. Він не мав часу на світ материних фантазій.

Капітан Холлі Куць сиділа, обхопивши голову руками. Точніше, однією рукою. А другу ельфиня тим часом просовувала в халявку свого черевика, повернувшись так, щоб камера цього не вловила. Холлі тільки зображала відчай, тимчасом як насправді голова її була напрочуд ясна, але хай ворог гадає, нібито вона й досі не здатна боротися. Краще хай вони трішечки її недооцінюють. І це стане їхньою першою — й останньою? — помилкою.

Ось Холліні пальці нарешті зімкнулися навколо того чогось, що муляло їй у кісточку. Вона Й раніше здогадувалась, що то, а тепер, відчувши пальцями його форму, достеменно переконалася. Так, то був жолудь! Певне, під час сутички під дубом він якось закотився їй у черевик. Цей жолудь міг зіграти дуже важливу роль. Усе, що їй було тепер потрібно, — це бодай малесенький клаптик грунту. Посадити туди жолудь — і чарівна сила знову повернеться до неї!

Холлі покрадьки оглянула свою в’язницю. Стіни виглядали так, мовби їх тільки вчора збудовано. Жодної тобі тріщини-щілини, жоден ріжок не надкришився. Отже, нікуди заховати цю секретну зброю. Холлі спробувала зіп’ястися на ноги, перевіряючи, чи добре тримають її ноги. Ну, не так уже й кепсько. Трохи тремтять коліна, але загалом нормально. Ельфиня підійшла до стіни, притулившись долонями, обличчям до гладенької поверхні. Бетон і справді був свіжий. Навіть подекуди ще лишалися Вологі латки. Напевне, камеру готували спеціально для неї.

— Щось шукаєте? — зненацька пролунав у неї за спиною голос. Холодний, безжальний.

Холлі відсахнулася від стіни. Всього за два метри від неї стояв людський хлопець, чиї очі ховались за дзеркальними скельцями окулярів. Він увійшов до кімнати геть безшелесно, вона нічогісінько й не почула. Неймовірно.

— Сядьте, будь ласка.

Але Холлі зовсім не бажала покірно сідати. Тепер їй найдужче хотілося несподіваним ударом ліктя вивести це знахабніле цуценя з ладу, аби виміняти його нікчемну шкурку на свою волю. Артеміс прочитав це бажання в її очах і розвеселився.

— У вашій голові рояться задуми, правда, капітане Куць?

Холлі вишкірила на нього зуби. Красномовна відповідь.

— Ми обоє знаємо правила, капітане, — заговорив Артеміс. — Це мій дім, ви тут, отож мусите виконувати всі мої бажання. До речі, не я придумав такі правила — це ж ваші закони. І само собою зрозуміло, що до моїх бажань не входить намагання завдати самому собі фізичної шкоди. Небажані для мене й ваші спроби покинути мою оселю.

І тут до Холлі дійшло.

— Звідки ти знаєш моє…

— Ваше ім’я? І звання? — Артеміс усміхнувся, хоча цього разу в його усмішці не було нічого веселого. — У вас же на грудях нашивка з ім’ям.

Холлі мимохіть прикрила долонею срібну нашивку на комбінезоні.

— Але ж це написано…

— … гном’ячою мовою. Я знаю. Так сталося, що я вільно нею володію. Як і всі мої друзі.

Холлі помовчала кілька хвилин, обмірковуючи це надважливе одкровення хлопчика.

— Фауле, — нарешті промовила вона схвильовано, — ти навіть не тямиш, що накоїв. Подібне зіткнення наших двох світів може означати катастрофу для всіх нас.

— Я не переймаюся всіма,