Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

сонце і зливи (не кажучи вже про набіги бродячих котів, єнотів і бабаків) зробили дитину подібною до старовинної мумії з піраміди інків, надавши їй мудрого й загадкового вигляду. Вицвілий блакитний костюмчик свідчив про те, що це був хлопчик (принаймні так вирішив Джейк, але сказати, чи так це насправді, він не міг). Без очей, без губ, темно-сіра шкіра – все це ніби глузування зі статі. Чому мертве немовля перейшло дорогу? Бо його прикріпили до супергрипу.

Хай там як, але скидалося на те, що дитина всі ті порожні місяці після епідемії в Топіці перенесла краще, ніж дорослі, що лежали довкола. Від них залишилися самі скелети з черепами, вкритими волоссям. У кістлявому кулаці з обтягнутих шкірою кісток, що колись були пальцями, один із них тримав ручку валізи, дуже подібної до «Самсонайта», який був у Джейкових батьків. Як і в дитини (і в усіх трупів), у нього не було очей, лише величезні темні западини очниць витріщалися на Джейка. В огидній посмішці шкірилося кільце безбарвних зубів. «Де ж це ти так задлявся, малий? – здавалося, питав мрець, досі тримаючись за свою валізу. – Я тебе чекав, а літо ж було довге-предовге. І спекотне!»

«І куди ви збиралися? – здивувався Джейк. – Де, по-вашому, можна було врятуватися? В Де-Мойні? Су-Сіті? У Фарґо? На місяці, врешті-решт?»

Вони спустилися сходами: Роланд перший, решта слідом за ним. Джейк не відпускав Сюзаннину руку, а Юк наступав йому на п’яти. Довготелесий шалапут кожну сходинку долав у два етапи – так здвоєний трейлер переїжджає через «лежачого поліцейського».

– Не так швидко, Роланде, – попрохав Едді. – Хочу перевірити місця для немічних. А раптом пощастить?

– Місця для немічних? – перепитала Сюзанна. – А що це таке?

Джейк знизав плечима, бо не знав. Роланд теж.

Сюзанна поторсала Едді.

– Любий, я питаю, бо це звучить трохи образливо. Як тоді, коли негрів обзивають чорними, а геїв – фруктами. Я знаю, що я лише бідне неосвічене негреня з темних віків тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого, але…

– Дивись, – Едді показав на знаки біля найближчого до вокзалу паркувального ряду. Там було по два знаки на одному стовпі: верхній із пари – біло-блакитний, нижній – біло-червоний. Коли вони підійшли трохи ближче, Джейк роздивився, що на горішньому був зображений символ інвалідного візка. На нижньому було попередження: ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ МІСЦЬ ДЛЯ ПАРКУВАННЯ АВТОМОБІЛІВ ІНВАЛІДІВ ПОЛІЦІЙНИЙ ВІДДІЛОК МІСТА ТОПІКА СТЯГУЄ ШТРАФ У РОЗМІРІ 200 ДОЛАРІВ.

– Класно! – вигукнула Сюзанна. – Давно вже слід було це зробити. Ну чому в мій час вважалося, що тобі пощастило, якщо ти змогла проїхати візком крізь двері якогось магазину, меншого за супермаркет. Та чорт, пощастило, якщо через бордюр вдалося його перекотити! А особливі місця для паркування? Про це навіть мріяти не доводилося!

Майданчик був забитий автомобілями мало не під саму зав’язку, але навіть перед лицем кінця світу в ряду, який Едді назвав місцями для немічних, стояло лише дві машини без позначок з інвалідним візком на склі.

Джейк подумав, що повага до «місць для немічних» мала якусь містичну владу над людьми, так само, як поштові індекси на конвертах, розподіл волосся на два боки з проділом посередині або чищення зубів перед сніданком.

– Ось і воно! – вигукнув Едді. – Здається, у нас бінґо!

Досі несучи Сюзанну на стегні (ще місяць тому він не спромігся б на таке, хіба що ненадовго), Едді поспішив до величезного лінкольна. На даху був прив’язаний гоночний велосипед складної конструкції, з напіввідчиненого багажника витикався інвалідний візок. І цей автомобіль був не єдиний у своєму роді. Окинувши поглядом ряд «місць для немічних», Джейк побачив щонайменше чотири таких візки. Здебільшого вони були прив’язані до багажників на даху, деякі були запхнуті в задні відсіки фургонів чи автомобілів із кузовами, а один (на вигляд старезна страхітлива брила) закинутий у кузов пікапа.

Всадовивши Сюзанну, Едді заходився обдивлятися механізм, який кріпив візок до багажника. Безліч еластичних дротів, що перетиналися між собою, та ще й якийсь незрозумілий замок. Едді дістав «рюгер», що його Джейк витяг із шухляди батькового столу.

– Стрільба по мішенях, – радісно оголосив Едді, й не встигли вони навіть подумати про те, що треба прикрити вуха, як він натиснув на гачок і висадив замок у повітря. Гуркіт пострілу розірвав тишу й відлунням повернувся назад. А разом із ним, неначе розбурханий пострілом, повернувся відразливий звук тонкоходу. «Звучить по-гавайському, чи не так?» – подумав Джейк, скривившись від огиди. Ще півгодини тому він би нізащо не повірив у те, що звук може викликати таку саму фізичну відразу, як, скажімо… запах гнилого м’яса. Але тепер він вірив. Він подивився вгору на знаки платного автошляху. Під цим кутом зору було видно лише їхні верхівки, але й цього було цілком досить, щоб побачити, як вони тремтять. «Він створює якесь поле, – подумав Джейк. – Як міксери й пилососи створюють перешкоди для радіо й телевізора або як той циклотрон, від якого волосся в мене на руках стало сторч, коли містер Кінджері приніс його на урок і попросив добровольців підійти й стати поряд».

Едді відкрутив замок і за допомогою Роландового ножа розрізав еластичні дроти. Видобув візок з багажника, оглянув його, розгорнув і закріпив опору, що перетинала спинку на рівні сидіння.

– Вуаля!

Спершись на руку, Сюзанна з подивом роздивлялася візок (Джейк подумав, що зараз вона трохи схожа на жінку з його улюбленої картини Ендрю Ваєта «Світ Крістіни»).

– Боже всемогутній, який же він малий і легкий на вигляд!

– Найкращі досягнення сучасних технологій, люба, – сказав Едді. – Ось за це ми й воювали у В’єтнамі. Застрибуй, – він нахилився, щоб допомогти їй. Вона не опиралася, хоча на скам’янілому й насупленому обличчі читалася недовіра. Вона наче боїться, що візок не витримає її ваги й обвалиться, подумав Джейк. Але щойно Сюзаннині руки торкнулися билець нового транспортного засобу, вона помалу рослабилася.

Джейк трохи поблукав між рядами автомобілів, водячи пальцем по їхніх запилюжених дахах і залишаючи слід. Юк скрізь ходив за ним назирці й лише в одному місці задер лапу й обмочив колесо, та так природно, наче все своє життя тільки цим і займався.

– Додому хочеться, любий? – спитала Сюзанна позаду нього. – Ти, певне, думав, що вже ніколи не побачиш старий-добрий американський автомобіль. Я права?

Джейк обміркував її слова і вирішив, що вона все-таки не права. Йому ніколи не спадало на думку, що він залишиться в світі Роланда назавжди і більше ніколи не побачить автомобіля. Взагалі втрата була б не надто велика. Але й у тому, що йому це судилося, він сумнівався.