Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

вихоплюючи з мокрого хвартуха прищепки і прикльовуючи ними білизну — все, що відбувалося, ніби її не стосувалось.

— Я січас… я січас, — сказав інвалід, лапаючи руками за костурами. — Я січас устану. Не безпокойтеся!

— Ходи на лавку, поговоримо, — м’яко сказав євангеліст Сухар, подаючи йому костури, а тоді допомагаючи звестися.

Я кинувся вгору на галерею, бо там нагорі було відчинено вікно, і звідтіля чудово мало бути чутно, що балакали на лавці євангеліста Сухаря, і ледве не збив Ващучку з мітлою, бо та, замість стояти на місці, двигнула мені навпереріз. Махнула мітлою, та я її оминув чи, властиво, обігнув і поторохкотів сходами.

Лавка євангеліста Сухаря була, як уже говорилося, найкраща в нашому дворі: витесана охайно з грубої дубової дошки й покрита палітурою. Спинка в неї різьблена, фігурна, і от саме до тієї лавки й поволочився, підтримуваний Сухарем, Георгій Ковальчук.

— Що це ти собі надумав? — спитав євангеліст Сухар, коли Георгій усівся.

— Думав зробить добре, — відповів плаксиво Ковальчук. — У неї всіда з її кавалерами не виходить.

— Ну, ти й дурний, — мовив євангеліст Сухар. — Хіба не бачиш, що вона пуста? Через те її кавалери й не тримаються…

— Нє, вона хароша, — сказав Ковальчук. — То-їсть, я думаю, шо вона хороша.

— А вона й нехороша, — м’яко мовив Сухар. — Через те й не тримається біля неї ніхто. Чого ти зі мною спершу не порадився?

Букет і досі лежав на траві. Жінка євангеліста розвішувала білизну. Вже більша половина шворки була зашпилена, м’який вітерець, що повіяв, м’яко те мокре шмаття тріпав.

— Я ж хотів по-хорошому, — плаксиво сказав Ковальчук. — Шоб усьо було відкрито й откровєнно…

— Знаю, що ти добрий хлопець, — відказав Сухар. — І хотів по-хорошому. Але тут таке діло, що по-хорошошу не можна. Тут не по-хорошому тра, а по-розумному…

— Ну да, я ж інвалід, — мовив Ковальчук. — Але я подумав, шо када вона до мене часом заходить…

— Ну, заспокойся, — поплескав його по плечі євангеліст Сухар.

— Подумав, що, може, і я зможу жениться, — сказав Георгій. — Бо в міня тилько того, шо з ногами. В остальном я нормальний.

— Ясне діло, що нормальний, — сказав євангеліст. — Нормальний, але нерозумний. Думаєш, всі знають, що внутреннє важніше внєшнього, а не всі те, хлопче, й знають, бо ока не мають — для тіла світильника. Отож, темні вони й мають усе темне в собі. Знаєш, як Христос сказав фарисеям: «Тепер ви, фарисеї, он чистите зовнішність кухля та миски, а ваше нутро повне здирства і кривди…» Пойняв, що я хочу сказать?

— Ні, — печально озвався Ковальчук. — Я пунімаю інше: може, я шось дурне й задумав, но хіба можна з міня сміяться?

— Посміялася з тебе не вона, — сказав євангеліст, — а нерозум’я твоє… Зберися з духом і відкинь од себе дурне, бо той, хто тебе зміг би полюбить, сам до тебе прийде і дасть знать, а ти його не шукай. Подасть тобі милостиню з унутрішнього — і все буде тобі чисте. Пойняв, що я хочу тобі сказать?

— Ні, — печально сказав Ковальчук. — Вона ж до мене приходила?

— Приходила не з любові, а з дурного інтересу… А ти мужній і розумний будь.

— Да, мені це не вперво, — сказав Ковальчук. — Я, дядьку, не простак, ви це знаєте, я майстер спорта по шашкам…

— Ну й маладєц! — сказав євангеліст Сухар і поплескав його по плечі. — Бачу, що ти мене пойняв…

Я стояв угорі й дивився на криваву пляму букета на траві. І мені раптом стало страшно, як буває страшно, коли проливається кров…

А кров у нас таки справді пролилася. Тепер, часом цілком ареально, мені здається, що той мертвий дім, котрий так ненастанно привиджується, був розумний, а може, й хитрий у затятій ненависті до пожильців своїх. Бо він, здається мені, вижерши повністю родину Федоруків, тобто зачавивши їх чадом, збагнув: так діло далі не піде. Знав, що він хворий, дім, йому надходила пора вмирати й перетворитися згодом у привида, але знав він інше: коли нищитиме пожильців тої чи іншої квартири повністю, то так йому спокійно не вмерти, бо на звільнене місце прийдуть пожильці нові, легше ж йому буде, коли люди не змінюватимуться, а умалюватимуться частково й поступово. Отож він почав вихоплювати з тієї чи тієї родини по одному. Наступною його жертвою став наймолодший із Карасиків…

Ні, я верзу казна-що! Цілком щось дурне, ареальне ж — це і є дурне. Ніякого свідомого акту у виборі жертви, ясно, не могло бути, та й будинок тут ні при чому: будинкові немає діла до хробаків, що сидять у його тілі, він живе своїми вимірами і своїм часом, а хробаки, люди в тому числі, — у своєму. Отож не треба вигадувати, кажу собі я, нічого несусвітнього, досить, щоб зафіксувати бачене мною й почуте — воно й так непомірно хвилює мій розум та уяву. Жах буття не в непередбаченій таємничості існування з його законами та антизаконами, жах буття — у відсутності глузду. Бо не лише ареальне — дурне, реальність також зумовлюється відсутністю глузду, що переконливо, як мені здається, свідчить: не ми керуємо світом і не наші речі правлять бал, але ота вища мудрість, що витікає з нічого і назва якої — абсурд. Тільки той, хто може це збагнути, спроможеться збагнути часточку Бога, а може, й не самого Бога, а тільки його тінь. Самого ж Бога збагнути нам, поки живемо, неможливо, бо, коли б це сталося, ми б уже в світі жити не могли б. Чому? Не знаю. Так мені здається.

Так-от, яблуком розбрату став у Карасиків дитячий пістолет. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу. Факт той, що іграшка цілком імітувала пістолета справжнього, тільки маленького. Переконавшись, що