Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

вітер, яким би сильним він не був, залишався попутним. Усі на борту знали, що, навіть якби він перетворився на ураган, «Пілігрим» від цього лише швидше наблизиться до американського берега. Сама по собі буря ще нічим не загрожувала такому надійному судну, як «Пілігрим», і справжня небезпека розпочнеться лише тоді, коли потрібно буде пристати до незнайомого берега.

Ця думка вельми непокоїла Діка Сенда. Як вчинити, якщо судно опиниться поблизу пустельної землі, де неможливо знайти ані рибалки, ані лоцмана, який знає її береги? Що робити, якщо негода змусить шукати схованку в якомусь абсолютно невідомому закутку узбережжя? Поза сумнівами, наразі ще не час був ламати собі голову над такими запитаннями, та рано чи пізно вони можуть виникнути, і тоді часу на роздуми не буде. Що ж, коли настане час, Дік Сенд прийме рішення!

Протягом наступних тринадцяти днів — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо як і раніше було у полоні важких темних хмар. Іноді вітер ущухав, але за кілька годин знову починав дути з незмінною силою. Разів зо два ртутний стовпчик у барометрі починав повзти вгору; але, піднявшись на кілька поділок, знову падав. Коливання атмосферного тиску було різким, і це не віщувало змін погоди на краще, принаймні найближчим часом.

Кілька разів вибухали сильні грози; вони дуже непокоїли Діка Сенда. Блискавки билися об воду на відстані буквально якогось кабельтова від судна. Часто зустрічалися зливи, і «Пілігрим» тепер майже весь час був оточений густими клубами туману. Траплялося, вахтовий годинами нічого не міг розгледіти, і судно йшло навмання. Корабель добре тримався на хвилях, але його таки жорстоко розгойдувало. На щастя, місіс Уелдон чудово зносила і бічну, і крилеву хитавицю. Проте бідолашний Джек дуже мучився, і мама турботливо доглядала за ним.

Кузен Бенедикт страждав від хитавиці не більше, аніж американські таргани, в товаристві яких він проводив увесь свій час. Цілісінькими днями ентомолог вивчав власні колекції, ніби сидів у своєму спокійному кабінеті в Сан-Франциско.

На щастя, Том і решта негрів не страждали від морської хвороби: вони як і раніше виконували всі суднові роботи за вказівками молодого капітана. А вже він сам давно призвичаївся до будь-яких хитавиць на кораблі, гнаному шаленим вітром.

«Пілігрим» швидко нісся вперед, не зважаючи на невелику вітрильність, і Дік Сенд передбачав, що вже невдовзі доведеться зменшувати і її. Проте він не поспішав із цим, поки не було безпосередньої небезпеки. За розрахунками Діка, земля була вже зовсім близько. Він наказав вахтовому бути напоготові. Але молодий капітан не сподівався, що недосвідчені матроси помітять здалеку появу землі. Адже мало володіти гарним зором, аби розрізнити далекі обриси землі на горизонті, затягнутому туманом. Тому Дік Сенд часто сам ліз на щоглу і довго вдивлявся у горизонт. Проте берег Америки все не з’являвся. Молодий капітан дивувався. Із кількох слів, які вирвалися в нього, місіс Уелдон здогадалася про це.

Дев’ятого березня Дік Сенд стояв на носі. Він то дивився на море і на небо, то переводив погляд на щогли «Пілігрима», які гнулися під тягарем вітру.

— Нічого не видно, Діку? — запитала місіс Уелдон, коли юнак відвів від очей підзорну трубу.

— Нічого, місіс Уелдон, абсолютно нічого… А між тим вітер, до речі, ніби посилюється і вже розігнав туман на горизонті…

— А ти все ще вважаєш, що тепер американський берег недалеко?

— Жодних сумнівів, місіс Уелдон. Мене дуже дивує, що ми досі його не бачимо.

— Але ж корабель постійно йшов правильним курсом?

— О так! Незмінно, відтоді як подув північно-західний вітер, — відповів Дік Сенд. — Якщо пригадуєте, це сталося десятого лютого, у той нещасливий день, коли загинув капітан Гуль і весь екіпаж «Пілігрима».

Сьогодні дев’яте березня, тож минуло двадцять сім днів!

— На якій відстані від материка ми тоді були? — запитала місіс Уелдон.

— Приблизно за чотири тисячі п’ятсот миль, місіс Уелдон. Якщо що-небудь інше і може викликати в мене сумніви, то у цій цифрі я впевнений. Помилка не може перевищувати двадцяти миль у той чи інший бік.

— А з якою швидкістю йшов корабель?

— Відтоді як вітер подужчав, ми в середньому проходимо по сто вісімдесят миль на день. Саме тому мене й дивує, що досі не видно землі. Але ще більше дивує, що ми за останні дні не зустріли жодного корабля, а між іншим, ці води часто відвідують судна.

— А ти часом не помилився в розрахунках швидкості ходу? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон! За це я абсолютно спокійний. Жодної помилки бути не може. Лаг кидали кожні півгодини, і я щоразу сам записував його показники. Хочете, я зараз накажу знову кинути лаг: ви побачите, що ми йдемо зі швидкістю десять миль за годину, тобто з добовою швидкістю більше двохсот миль!

Дік Сенд покликав Тома і наказав йому кинути лаг. Цю операцію старий негр тепер виконував дуже майстерно. Принесли лаг. Том перевірив, чи міцно він закріплений до линя, і кинув його за борт. Та ледь він витравив двадцять п’ять ярдів,[48] як раптом линь провис.

— Ох, капітане! — вигукнув Том.

— Що сталося, Томе?

— Линь луснув!

— Луснув линь? — вигукнув Дік. — Та й лаг зник!

Старий негр замість відповіді показав обірваний шмат линя. Нещастя таки сталося. Лаг був міцно прив’язаний, линь обірвався посередині. А між тим линь був скручений із прядок найкращої якості. Він міг луснути лише за умови, що волокна на місці обриву дуже сильно перетерлися. Так воно й було, Дік Сенд переконався у цьому, коли взяв до рук кінець линя. «Але чому перетерлися волокна? Невже від частого застосування лага?» — недовірливо думав юнак і не знаходив відповіді на це запитання. Та що б там не