Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

було, а лаг зник безповоротно, і Дік Сенд більше не міг перевіряти швидкість руху судна. У нього залишався лише один прилад — компас. Але Дік не знав, що і його показання хибні! Місіс Уелдон бачила, що Дік страшенно засмучений тим, що сталося, тому припинила розпитувати і з важкістю на серці пішла в свою каюту.

Та хоча тепер вже не можна було визначити швидкість ходу «Пілігрима», а відповідно, й вираховувати пройдений ним шлях, проте і без лага легко було помітити, що швидкість судна не зменшується.

Наступного дня, 10 березня, барометр упав до двадцяти восьми і двох десятих дюйма[49] Це віщувало наближення поривів вітру, що несеться зі швидкістю близько шістдесяти миль за годину. Потрібно було негайно зменшити площу піднятих вітрил, інакше судну загрожувала небезпека. Дік Сенд вирішив спустити фор-брам-стеньгу й грот-стеньгу, прибрати основні вітрила й пливти далі лише під стакселем і зарифленим марселем.

Він покликав Тома й усіх його товаришів на палубу — цей важкий маневр міг виконати лише весь екіпаж разом. На жаль, прибирання вітрил вимагало досить тривалого часу, а тим часом буря щохвилини все посилювалася.

Дік Сенд, Остін, Актеон і Бат піднялися на реї. Том став за стерно, а Геркулес залишився на палубі, аби травити шкоти, коли це знадобиться. Після довгих безуспішних спроб фор-брам-стеньга й грот-стеньга були, нарешті, спущені. Щогли так розгойдувалися й вітер задував із такою скаженою силою, що цей маневр ледь не вартував життя сміливцям-матросам — сотні разів вони ризикували полетіти у воду. Потім взяли рифи на марселі, фок прибрали і шхуна-бриг йшла тепер лише на стакселі й зарифленому марселі. Та незважаючи на малу вітрильність, «Пілігрим» продовжував швидко нестися хвилями.

Дванадцятого березня погода стала ще гіршою. Цього дня, поглянувши на барометр, Дік Сенд похолов від жаху: ртутний стовпчик упав до двадцяти семи й дев’яти десятих дюйма.[50]

Це віщувало надпотужний ураган. «Пілігрим» не міг нести навіть тих вітрил, що залишилися не спущеними. Вгледівши, що вітер ще трохи й порве марсель, Дік Сенд наказав прибрати вітрило. Але трішки запізнився з рішенням… Страшний шквал, що налетів в мить на судно, зірвав і поніс вітрило. Остіна, який знаходився на брам-реї, вдарило вільним кінцем гордія. На щастя, він відбувся досить легким забиттям і міг сам спуститися на палубу.

Діка Сенда охопила страшна тривога: за його розрахунками з хвилини на хвилину мав з’явитися берег, і він побоювався, аби судно, що мчало з величезною швидкістю, на ходу не налетіло на прибережні рифи. Він кинувся на ніс і почав вдивлятися в далечінь. Проте спереду не було видно жодних ознак землі. Дік повернувся до штурвала. За хвилину на палубу вийшов Негоро. Ніби знехотя, він витягнув руку, вказуючи на якусь крапку на обрії. Можна було подумати, що він бачить знайомий берег в тумані…

Знову зловтішна посмішка промайнула на обличчі португальця, і, не вимовивши жодного слова, він повернувся в камбуз.

Розділ дванадцятий
Острів на обрії

Цього дня вибухнув ураган — найжахливіша форма бурі. Повітряні потоки неслися тепер із південного заходу зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Це був справжній ураган, один із тих, які жбурляють на берег судна, пришвартовані в порту на якорях, зривають з будинків дахи й перекидають на землю міцні будівлі. Таким був ураган, що зруйнував 23 липня 1825 року Гваделупу. Якщо ураганний вітер може скинути з лафетів важкі знаряддя, то легко уявити, як він жбурляє судно, яке не має іншої точки опори, крім хвиль, що лютують. Проте саме в цьому русі й полягає для корабля єдина надія на порятунок. Корабель не намагається протистояти страшним поривам вітру, він поступається і, якщо тільки його конструкція міцна, може встояти перед будь-яким шквалом стихії.

Так було й з «Пілігримом». За кілька хвилин після того як вітер зірвав марсель, новий порив роздер на жмути стаксель. Дік Сенд не міг поставити навіть трисель, хоча цей маленький шматок міцної парусини значно полегшив би керування судном.

Усі вітрила на «Пілігримі» були прибрані, але вітер тиснув на корпус судна, на щогли, на такелаж, і корабель мчав із величезною швидкістю. Часом навіть здавалося, що він вискакує із хвиль і мчить, ледь торкаючись води. Судно шалено підкидало на величезних валах, що котилися океаном, і ця кільова хитавиця була страшною. До того ж хвилі погрожували судну ще й зрадницькими ударами ззаду, бо ж цілі гори води неслися тепер морем, ще хутчіш, аніж шхуна-бриг. Коли корма недостатньо швидко піднімалася на гребінь валу, що набігав позаду, він загрожував потопити корабель. У цьому й полягала головна небезпека для кораблів, що тікають від бурі.

Але як боротися з цією небезпекою? Пришвидшити хід «Пілігрима» було неможливо — адже на судні всі вітрила було прибрано, а поставити їх — то не вцілів би навіть малюсінький клаптик. Єдине, що залишалося робити, — це тримати ніс на противагу хвилі за допомогою керма, але судно часто не слухалося керма. Дік Сенд не відходив від штурвалу. Він прив’язав себе мотузкою, щоб яка-небудь очманіла хвиля не змила його в море. Том і Бат, також прив’язані, стояли поруч, готові прийти на допомогу своєму капітанові. На носі чергували, ухопившись за бітенг,[51] Геркулес і Актеон.

Місіс Уелдон, маленький Джек, стара Нан і кузен Бенедикт, підкоряючись наказу Діка Сенда, не полишали своєї каюти. Місіс Уелдон з більшим бажанням залишилася б на палубі, проте Дік категорично заперечив — він не міг дозволити їй без потреби ризикувати життям.

Всі люки було наглухо задраєно. Дік сподівався, що вони витримають навіть у тому випадку, якщо хвиля накотиться на судно. Але якщо вони не витримають ваги води,