Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра:
– Він вирішує все.
Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями скаліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:
– Обрізаний, іди-но до іудеїв.
– Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, – відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.
Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона й оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.
– Бідний Ерге, – промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав: – Шехіна – то добрий знак, а син шалішина Левія – мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.
Так вступив я до склавинського загону.
Майже всі вої в ньому були з північних племен – сіверяни, буртаси, кривичі. Моїх родовичів-киян було п’ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.
Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися з долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.
Я повирізав з дерева кругляки, випалив на них знаки Охорони і проспівав над амулетами давнє закляття Овоя:
Від руки, що кладе стрілу, від пір’я, що ріже повітря, від отрути, що схована в криці, Цур усіх борони охоронною силою Роду.Двом із моїх родовичів амулети не допомогли…
Наступного дня, коли закривали браму і розбирали поміст, для мене знайшлася робота. Майстри лаштували на четвертому поверсі вежі мідний сифон, за допомогою якого нападників обливають киплячою олією. Коли його почали випробовувати, труба тріснула, і гаряча рідина обпекла трьох майстрів. Під моєю маззю біль від опіків у них притамувався; опівдні Неборак піднявся на четвертий поверх і незле поцінував мою лікарську вправність. Увечері Василиск довів сифон до бойової готовності. Котяча вежа тепер була спроможна гідно зустріти ворога.
Дияволосповідників ми побачили у двадцятий день місяця Сріблястих Вовків. Зранку в хмарах пилюки до мурів Ітхеля посунула галаслива й смердюча орда.
На низьких волохатих конях, у вовняних і повстяних куртках, пофарбованих у червоне й синє, їхали гузи. Вони співали бойові пісні і били держаками чорних сокир по бляхах на круглих щитах, приторочених до сідел. Угри на сірих алпських конях хизувалися довгими кольчугами та широкими дворучними мечами. Булгари йшли пішки, несучи важкі обладунки з нашитими на грубу волячу шкіру бронзовими та залізними пластинами. На чолі загонів, поряд із ватажками, їхали на віслюках сатанинські волхви у чорних плащах із каптурами. На плащах були нашиті блискучі мідні свастики. Над військом дияволо-сповідників майоріли червоні запорошені прапори.
Вороже військо стало навпроти мурів Саргиша трьома великими таборами. Північний табір розташувався супроти трьох веж – Карабек, Червоної та Котячої.
Вночі Хризохір-Неборак нарахував у північному таборі вісім тисяч вогнищ. Якщо в серед ньому біля кожного грілося по п’ять ворогів, то весь північний табір був найбільшим із трьох – четверо з кожних десяти дияволосповідників таборилися навпроти Котячої вежі. Потім стало відомо, що в цьому таборі перебувають Абайка-ябгу і потвора. Південним табором керував угорський каган Дьюла, а найменшим, центральним, – брат Абайки, Урса-ябгу.
Дві доби дияволосповідники готувалися до штурму. Для того, щоб настрашити захисників муру, вони страчували перед вежами полонених хазар. Нещасним відрубували руки й ноги, жінок ґвалтували цілими загонами, і лемент їхній ще довго лунав у моїх вухах. Нарешті, два сатанинських волхви розклали вогнище на узбіччі табору і засмажили на ньому живцем двох дітей. Коли мерзотники почали знімати з рожна смажене людське м’ясо й пожирати його, Неборак не витримав і наказав Василискові наготувати «Рабатбая». Старий грек і вої-буртаси хутко натягнули линви й поклали в кошик балісти камінь завбільшки з конячу голову. Василиск прошепотів:
– В ім’я Отця, Сина та Духа Святого! – і відпустив каретку замка; намащені лоєм линви зіскочили з обертового важеля, й камінь полетів у бік табору. Одному з людожерів знесло голову, другому перебило ноги. Радощам на майданчику Котячої вежі не було меж. Неборак поцілував старого грека і дав йому золотий статер. Василиск мовив:
– Із Божою поміччю і потвора не врятується.
Мало хто тоді звернув увагу на його слова.
Про цей випадок стало відомо на мурах Саргиша. Увечері того дня до Котячої вежі завітав сам Ашк-Келеф. Він оглянув «Рабатбая», сифон з олією, дав Василискові та обслузі балісти зв’язку срібних монет; потім Великий Шалішин про щось довго балакав із Небораком і врешті поїхав.
Єретик уночі розбудив мене й запитав:
– Ти справді жрець і знаєшся на таємному?
– Так, Небораче, – відповів я.
Старий вояк прошепотів мені на вухо:
– Молися за всіх нас Єдиному.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен», після закриття браузера.