Читати книгу - "Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко"

з нас прийме. Поки Петро скінчив, засоромлені

Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі

суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі

йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути

вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній. На

другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на

майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до

козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям

повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка

подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і

навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то

нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись. Після

кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки

тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження

старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за

поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він

відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну... І

справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю

всім військом, переходили у праву руку, ніхто не рушився з місця. Коли

всі нагомонілися, кошовий підняв булаву і, визвавши до спокою козаків,

звернувся до полковника? - От тепер ви самі чули, чого хоче Військо

Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя і у тому листі напишемо,

що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулися у рідну сторону, то

нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених

братів і поверне їм стародавні права і одвічні наші землі по давні

границі: по Орель, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди і

радо повернемося до рідного краю. На тому й скінчилася рада. Увечері

по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи

січове життя на Підпільній. Вже зовсім було темно, коли у паланку до

посланця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко

Рогозяні. - А що вам, козаки? - спитав полковник. - Прийшли по білети!

- одповів Петро. - Хочете на Україну? - Та вже ж нікуди. Там у мене

жінка й діти... - брехав Петро. - Якого дідька я буду тут бурлакувати.

Отеє мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо

повернутись до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо.

Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб

ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть отсі болота та нетрі.

Полковник був радий, що як не все військо, так хоч окремі ватаги

запорожців повернуться на Україну, і він покаже князю, на скільки

козаків видав білети. - Так ви беріть кожний на десятьох козаків, -

сказав він, сідаючи писати білети, - та підмовляйте йти з собою

якнайбільше товаришів. - Як так, то й так! - одповів Петро. Через

кілька хвилин Петро, посміхаючись собі у вуса і ховаючи білети у кесет

з тютюном, виходив од полковника.

XIII

Через кілька днів троє братів Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з

ними разом Іван Балан та Яків Люлька прибули до Килії, щоб купити там

коней. Біля них було ще п'ять січових товаришів, що їх Петро закликав

з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жінок - один у

Романкові, а другий у Нових Кайдаках і хотіли перевезти їх на Буджак

так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє:

пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє

братів Пугачів пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а

як буде потрібно, то й у пригоді стати своєму побратимові Петрові, Всі

товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові,

продавши монастирського коня, Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з

часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих

часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по

Дунайських городах: Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть

Силістрії. Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і

узброєні, як годилося козакам шаблями, чингалами й пістолями, виїхали

з Килії тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу. У всіх було

вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі

козаків згадками про свої рідні, запорозькі степи, і вони жваво

вигравали кіньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так

крутив тепер свого коня і кидав його в усі боки, пригадуючи всі

витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий

за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів. Через тиждень походу

козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до

московського кордонного ротмистра.