Читати книгу - "Повії теж виходять заміж, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

– Це не треба порівнювати, це різне… – І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.

- Про кохання…

- Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! Не іронічні, а ліричні про цю курку!

- Зате скільки неіронічних рядків було написано про голод! Мій дід викинувся з вікна мансарди Монпарнаса…

Бабуся тоді була вагітна моєю матінкою. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу злидні, але розумію тебе.

Я завжди мріяв зустріти таку жінку, як ти…

Олеся повернулася в Київ до холоду й дощу з мокрим снігом. Добре, що мало хто з друзів знав, куди вона їздила. Їй не хотілось ні розповідей, ні запитань: а що ти вирішила?

Невже ти втратиш такий шанс? Вона ходила великими порожніми кімнатами свого помешкання, іноді сідала за рояль і не розуміла, чи сумує вона за Жан-Марком, чи між ними прірва, якої не подолати. А Жан-Марк зник. Не було ні листів, ні телефонних дзвінків. Може, воно й на ліпше, думала Олеся, але Жан-Марк все одно не озивався і вона почала сумувати.

Спочатку ледь-ледь, а потім затужила нестерпно. Навіть тоді, вічність тому, коли вони розлучилися з Іваном, здається, не було так тяжко. Чому, чому їй так не таланить? Вона згадала своє друге кохання, художника і поета Володю. Це теж було дуже давно. Батьки поїхали на курорт, щоб дати змогу своїй двадцятишестилітній дитині вияснити стосунки з бездомною творчою людиною. З Володею Олесю бачили всі родичі й друзі. Так нестерпно було пояснювати кожному з них, що той дивакуватий, але непересічний бородатий парубок, як виявилось, перебував на обліку в психоневрологічному диспансері… – І в чому ж це у нього виявлялося, Олесю, – не вгамовувалися численні тітоньки й кузини, подруги і їхні мами…

Але Володя теж у минулому. Як і Іван. А де Жан-Марк?

Що сталося між ними? Він так довго тримав її руки в своїх в аеропорту. Її валізи вже зникли наприкінці чорного конвеєра, пора було проходити паспортний контроль, а вони ніяк не могли розпрощатися: вона на стільці, він на колінах перед нею. Їй було ніяково, але ніхто на них не звертав уваги: кожен мав свої турботи. Олеся вже надіслала у безвість два листи.

Паризький телефон мовчав. Олеся написала третього…

«Ти пам'ятаєш, як писав мені навесні: якщо ні, то поясни чому. Тепер я хочу знати, що було не так. Зі мною все гаразд. У нас сніг і мороз, тільки немає звісток від тебе…» І Жан-Марк озвався. Він зателефонував, але Олеся нічого не розуміла. Якісь неприємності, щось не так із готівкою, щось не так із рахунками. ОК, – простогнав Жан-Марк, – я напишу, чекай листа.

Олеся бігала до поштової скриньки по декілька разів на день. Конверт з'явився через два тижні – вже почалася передріздвяна суєта, пошта не могла впоратися з гімалаями привітань. Але ось він, цей грудневий лист, у який засмучений Жан-Марк навіть не поклав різдвяної поштівки. Отже, як він вже пояснив Олесі, він працював з готівкою. І тоді, як її провів, поїхав знову до однієї з тих ваших країн. Його зупинили на митниці і одразу знайшли ті гроші, звісно. Відібрали, а заодно й дозвіл – йому швидко довели, що дозвіл був фальшивим.

Очевидно, ті, хто давали йому ту готівку, самі й повідомили митницю. Тепер його інші рахунки заарештовані, поки він не розрахується з тим. Ти бачиш, це значно серйозніше, ніж смерть старого батька. Кохання сильніше за смерть. Але гроші сильніші за кохання. Не знаю, не знаю, що буде далі. Не вагаючись, продав би свій дім у Вуароні, але на жаль, його іншим власником є ще й син покійної дружини покійного батька від першого шлюбу, з яким не домовишся. Слава Богу, пощастило здати в суборенду квартиру поблизу Пале-Рояль, тому поки маю гроші на їжу. Зараз мешкаю у маленькій кімнатці на Монпарнасі. Мені здається, що це та сама, де багато років тому жив мій дід…

Олеся подзвонила Яні. Так, вони з Роже в курсі, що у ЖанМарка проблеми. Роже багато разів говорив йому, що не варто цим займатись, але Жан-Марк хотів швидких грошей, ну от і має. Кілька разів у нього таке виходило, поки… поки не витяг пікову даму. Але ти ще молода, Олесю, я можу дати твою адресу колезі Роже, це, звичайно, не той мармелад, але … як там, до речі, у вас? Опалення є? А гаряча вода? Отож бо й воно. Який твій поштовий індекс, Олесю?

Замість того, щоб давати свою адресу, Олеся попросила координати Жан-Марка на Монпарнасі. Яна покликала Роже, який знав його мобільний телефон. Олеся почула, як вони перелаялись: не всі такі, як ти, хто любить французів тільки за гроші. Ой, були б ті гроші, відповіла Яна. Роже продиктував Олесі номер, а також висловив припущення щодо суми, яка б врятувала Жан-Марка. Олеся набрала ЖанМарка.

- Я передзвоню тобі, – відразу кинув він і тут же передзвонив, – не вистачало, щоб ти мені телефонувала за свої. Я сиджу у кафе, де колись бував Модільяні. Ти ж знаєш, у Парижі бережуть історичну пам'ять. Ти пам'ятаєш мою квартиру в Пале-Роялі? Ти би бачила, де я зараз! С'est tres exotique.

- Ти п'яний, Жан-Марку?

- Трішки. Скоро Різдво. У нас сніг.

- Я дістану гроші, ти мене чуєш?

- Де ти їх візьмеш? У національному бюджеті вашої країни?

- Дзвони мені. Не зникай. І не впадай у відчай.

Олеся знайшла візитівку Івана. В офісі його не було, і вона подзвонила додому. Жінка довго розпитувала Олесю, хто вона така і в яких стосунках з Іваном. Так тобі й треба, – зловтішно подумала Олеся і, назвавшись подругою юності, залишила свій хатній телефон. Увечері Іван передзвонив.