Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Капітанові Немо. — Беріть хлопця і пливіть. Я собі вже дам раду. Вплав дістануся до берега.

Він нічого не відповів. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою і провів моїми пальцями по дні глісера. Там лежали мої речі.

Ми влізли в глісер і насилу вмістилися там. Стукнули об борти весла. То Немо відштовхнувся від дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткі, тому ми пливли повільно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотів будити ватаги.

Як же я шкодував, що нічна темрява не дає мені роздивитися його обличчя! Він був у своєму чорному вбранні, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя ясніло в темряві, але рис його не можна було роздивитися.

— Ви одержали мого листа? — спитав я.

Він не озвався. Ніби не чув запитання.

— Ви не хочете розмовляти про це? — знову спитав я.

Він мовчав.

Заговорив Баська.

— Ви чудесний. Це була незвичайна витівка — підкинути на галявину вбрання.

«Молодь полюбляє ефекти», — з жалем подумав я.

Але Баська додав:

— І дякую вам за звільнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, і за півгодини ми й так були б вільні. Однак тепер я швидше буду в таборі. Дякую вам.

І цього разу ми не почули голосу Капітана Немо. Наче він був глухий або взагалі не хотів з нами розмовляти.

«Це неввічливо, — подумав я. — І трохи образливо».

Я більше не пробував зав’язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.

Ми пливли в цілковитій темряві, я не уявляв, як Немо орієнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко від острова, Капітан увімкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо підплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, він знав, хто я такий і де живу; певно, прочитав мого листа.

— Чи ви підпливете аж до гарцерського табору? — спитав його Баська.

Він ствердно щось пробурмотів у відповідь.

— Скажи Теллеві, що завтра я буду на вашому вогнищі! — гукнув я до Баськи й вистрибнув із глісера в мілку прибережну воду.

— Дякую вам! — крикнув я ще до Капітана Немо.

Мотор загурчав дужче. Вони відпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.

Я побрів на берег. Гуркіт мотора завмирав у нічній темряві. З намету моїх сусідів почувся заспаний голос пана Анатоля.

— Хто там? Хто там?

— Це я. Сусід, — відповів я. — Повертаюся з нічної риболовлі.

— Спіймали щось? — зацікавився лицар спінінгу. Може, навіть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.

— Ні. Нічого не спіймав. Зате дуже змок.

Він радісно захихотів, задоволений, що мені не пощастило з рибою, та ще й змок, а він лежить у затишному й сухому наметі. Знову, мабуть, відчув себе розумнішим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.

У наметі я запалив туристську газову плитку й закип’ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспірину й прослизнув у свій спальний мішок.

Мені здавалося, що я спав тільки якусь мить. Збудив мене галас на озері, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.

Я вистромив голову з намету і побачив озеро, вкрите легкою прозорою імлою. Серединою озера, то з’являючись, то зникаючи в імлі, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужні мотори і тягли на буксирі по дві байдарки. В кожній сиділо по двоє гарцерів у повному спорядженні. Всього двадцять чотири хлопці.

Я приклав до очей бінокль. Помітив між ними Баську, Яструба і Вільгельма Телля. Не було сумніву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.

«Ватага спить у курені й не сподівається нападу в таку ранню пору», — подумав я.

Байдарки незабаром зникли в імлі, яка приглушувала шум моторів.

Та все ж мені було трохи прикро. Баська напевно розповів Теллеві, що я думаю про конфлікт гарцерів з ватагою Чорного Франека. Напад на острів свідчив, що Телль злегковажив моїми словами.

«Ну, що ж, — зітхнув я. — Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Острові Злочинців [Острів Злочинців — Wyspa Zloczyncow — третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 році (прим. OCR-ника)]. Хлопець підріс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвіду, щоб керувати на свій розсуд».

Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На траві перед наметом сиділи з підібганими ногами Вільгельм Телль і Баська. На березі лежала байдарка.

— Чи не забагато ви спите після нічних переживань? — спитав мене весело Телль.

Я обняв його і запросив хлопців снідати. У мене був хліб і паштет у банці.

— Я таки з’їв би щось, пане Томашу, — потер він радісно руки. У хлопців був прекрасний настрій. — Бо ми вже о першій ранку гасали по озері.

— Знаю. Ви попливли на острів Чорного Франека.

— Саме вчасно, пане Томашу. Ватага вже збиралася чкурнути звідти. Накивали п’ятами, коли побачили наші байдарки й гурт хлопців. Вони тікали вплав до берега, покидавши дівчат і крадені речі. В їхньому курені ми знайшли наші балони для газу, лампу і ще багато чого, напевно, викраденого з наметів. Тепер ми оголосимо про це над озером і повернемо власникам.

— Не дійшло до бійки?

— Ні, повтікали від нас, мов качки. Вони сміливі тільки проти слабших, — знизав він зневажливо плечима.

— Сподіваюсь, Баська розповів тобі, Теллю, що я про все це думаю?

— Звичайно, розповів. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повинні були залишити їм украдені речі? І терпіти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табір Чорного Франека треба було повідомити міліцію, і вона відібрала б у