Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

мов кліщами охопили сіті. І він знепритомнів.

— Годі тобі плавати де заманеться, бридка свиня! — почувся з палуби грубий окрик. — Тепер, хе-хе-хе, помандруємо разом. О'кей?

В басейні, пошитому з парусини на кормі, було тісно й жарко — вода ледь-ледь покривала бокові плавці, і Бамбі щоразу непритомнів од задухи.

Захлинаючись реготом, матроси з відер і шланга почали лити на нього воду.

Прощай, мамо! Прощавайте, дядько і ви, тітонько! Вже не побачити ні рідного стада, ані жаданої Тачанги. Його підступно спіймали безсердечні, злі, невблаганні. Прощавайте!

Таке буває: на спійманого надівають, як мовиться, золоті сіті. За смачний кусень риби, що, задобрюючи, дають, треба вірою й правдою служити тому, хто тебе годує, з усім погоджуватися, нічого не заперечувати. Із вільного й незалежного сина моря дельфін перетворювався на прирученого, одомашненого штукаря.

Будьте ви прокляті, хто розставляє, навіть золоті, тенета!

Ні, не можна сказати, що після того, як Бамбі з човна перевезли на Голову Дракона, йому, невільнику, не давали їсти або ж били. Нічого такого не траплялося. Більше того, його перестали, як раніше, фамільярно називати Бамбі, і навіть всі величали Дельфін Дельфінович. А Чанг, останній господар Бамбі, казав ласкаво: Мот Кан Хоа Тран — Біла Пелюстка.

Та за всі медоточиві й улесливі слова, за страву (давали йому, щоправда, здебільшого протухлу рибу) Бамбі повинен був виконувати не дельфінячу роботу: штовхати перед собою довгі металеві сигари; з прив'язаним до голови ножем вціляти у випущених із океанарію таких же, як сам, дельфінів; возити на спині вантажі й вершників.

Його таки вишколили, багато дечого навчили, навіть їсти, не чавкаючи. Став він зовсім ручним, як хатнє собача. А все ж, незважаючи ні на що, прагнув туди, де лишилося рідне стадо.

Одного разу, коли Бамбі, тепер уже Дельфіна Дельфіновича, з Голови Дракона везли кудись на інший об'єкт у добре обладнаному, розкішному спеціальному вольєрі, і згодом, коли той плавучий дім повертався на Драконову Голову, простуючи водами, в яких зростав і жив колись Бамбі,— дельфін згадав своє дитинство, стрепенувся й гірко заплакав. Рвонувся було всім тілом — хотів скочити за борт або хоч поглянути на рідну домівку. Та підійшов наглядач, дівчина в білому, Лоліта— Лота. Вона поплескала Бамбі по спині й сказала:

— Заспокойся. Назад вороття немає. Ти — білий дельфін. Що спільного в тебе з ними?

І Бамбі враз замовк, став покірним, не реагував навіть на голос, що, висвистуючи, подавали знизу, із плюскітливих хвиль його колишні насмішкуваті однокашники.

Бамбі, в золотих тенетах Бамбі. Як часом він ненавидів свого остогидливого вершника, того, що сидів, наміцно прив'язавшись до його спини! Хоч би раз глянути у вічі, щоб роздивитися, що ж то за погляд. Та — марно: очі Чанга завжди за випуклими окулярами маски. Ну, а зараз іще один очкарик (це він про мене, Василя Гайового, так відгукнувся!) вмостивсь на спину. Голопузий, шантрапа короткоштанна! — і Дельфін Дельфінович саркастично посміхнувся.

Бамбі, одурманений лестощами Бамбі, не мудра то штука глузувати над іншим — ти й сам добре знаєш. Хіба ж я завжди був таким голоштанним, як ти кажеш? Так, ти в золотих тенетах, а на мені було колись ошатне вбрання (і тільняшку й безкозирку забрав містер Осел); і гойдалися наді мною співучі корабельні щогли, й небо струмило палахкотливу зоряну повінь. Хіба ж я з власної волі потрапив на трикляту скелю серед океану? Той, хто надів на тебе, Бамбі, сіті-тенета, одірвав і мене од зірок і людей, кинув у холодну морську глибину — до холодних, як смерть, риб та ще холодніших і безжальних людей — сюди, в катакомби Голови Дракона.

Я вибачаю тобі твій сарказм (ви, дельфіни, вважаєте, що, плескаючи хвостами по воді, боретеся, а ми, люди, мовляв, слабкі й безвольні — не здіймаємо хвиль). Що б там не було, за все тобі, Бамбі,— за те, що вирвав мене із темряви клятої печери, що, ризикуючи собою (ти завжди мав особисту мужність), поніс до берега, — за все тобі спасибі.

З Голови Дракона ми вирвалися… Чи зорі вилиняли й зблідли, чи, може, від мандрівки на дельфіні замакітрилося в голові. Небо, вода, берег — усе здалося захлюпаним якоюсь сіруватою каламуттю.

Наближався світанок, і ми, подолавши течію, на своїх дельфінах прибилися до берега.

З океану одна за одною набігали хвилі. Бурунисті, вони неугавно шуміли, і в тому гомоні зовсім губився людський голос.

— Васько-о-о… Вась-ко-о-о… — долинуло до мене.

— Ти живий? — запитав хтось.

— Та живий, — перекрикуючи ревище стихії, відповів я.

То був голос Кіма Михайловича.

У досвітній імлі я розгледів: на мілководді коралового узбережжя, там, де хвилі, штурмуючи пологий суходіл, вилизали вузькобокі жолоби-протоки, лежали з вершниками на спині дельфіни.

Кім Михайлович і Лота, тримаючись на плаву, скидали з себе прив'язні ремені. Альфреда й Чао не було чути.

— Де Заєць? — занепокоївся Кім Михайлович, стоячи по шию у воді.

Ніхто йому не відповів. Та ось із піняви прибою вигулькнула чубата голова. То був Альфред. Макака нерухомо лежала поряд.

Чанг скинув з обличчя маску, глянув на прибій, де серед водокруту на спині дельфіна погойдувалися Заєць і Чао.

— Хінь ню кон кхі да чет дуй! Хінь ню кон кхі да чет дуй![17] — голосно повторив він.

І ми разом підпливли до Зайця й макаки.

— Я… я… я, я, я, — щось хотів і не міг сказати Альфред, зсовуючи з голови маску.

Ми допомогли йому випрягтись із збруї: відв'язали ремені, стягли акваланг.

— Ти що? — запитав я. — Знепритомнів чи заснув?

— А дідько його знає,— промимрив розгублений геолог. —