Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

— Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!

— Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…

Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?

— А ти свого батька боїшся? — запитала вона.

— Ні. Але май на увазі, — поспішив він трохи заспокоїти її, — не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…

Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.

— Не плач. Усе буде гаразд… — ніжно заспокоював її Сашо. — Все буде гаразд…

Але дівчина не переставала плакати, і він був безсильний зупинити її сльози. Це йому завдавало болю, а все-таки серце співало. Яка радість: вона не шпигунка! Мортій не має нічого спільного з божевільним дідом! Допомогти людині — це ще не означає стати контрабандистом!..

Повернувшись на дачу, Сашо доповів, що Доменіка за ними не шпигує ї він особисто абсолютно впевнений в цьому.

— Дивись мені! — попередив його Колка — Про каву ні слова!

Цілий тиждень минув без будь-яких змін. Старик справді не зводив з них очей. Та це байдуже. Певно, він їх вважає неслухняними дітлахами, від яких усього можна сподіватись, тому й остерігається. Та й сам факт, що раніше дідуган був бідняком і що друзі йому відремонтували млина, переконливо свідчив, що всі підозри хлопців — фантазія. Справа остаточно розладналася. Хлопці втратили інтерес до божевільного діда й спрямували свою увагу на Мортія. Не говорячи нічого Сашові, вони втрьох вирішили, що Колка стежитиме за Мортієм. Але й тут зусилля виявились даремними. Хоч вони й не мали змоги стежити за ним цілу добу, але одне встановили безперечно: Мортій — полохливий, наляканий підлабузник і навряд чи наважився б рискувати своєю шкурою. В його поведінці не було нічого такого, що викликало б сумнів, якщо не брати до уваги неприхильного ставлення людей до нього. Мортій дружив тільки з своїми квартирантами. І це теж було цілком природно. Хлопці охололи до цієї справи.

В неділю якесь хлоп'я покликало Максима до бая Нака. Це їх спантеличило. Що капітан задумав? Залишивши хлопців на дачі, Максим подався до дядька. Там сидів незнайомий чоловік. Молодий. Суворий. Виявилося, що це співробітник органів державної безпеки. Найдокладніше розпитав хлопця про каву й лазів. Максим спокійно розповів йому все з початку й до кінця. Хотів запитати, чи знайшли каву, та потім сам догадався, що коли розпитують, значить, не знайшли. Співробітник зробив деякі помітки, і з усього було видно, що він не дуже задоволений одержаними відомостями.

— Нового нічого немає? — запитав, глянувши хлопцеві в очі.

— Що? — здригнувся Максим.

— Слідів ніяких?

Хлопець на мить завагався, йому хотілося поділитися своїми сумнівами, але на цей раз вони йому здалися надзвичайно смішними й надуманими.

— Ні… Коли щось буде — попередимо.

Вагання хлопця не уникло від досвідченого ока співробітника. Він записав у себе: «Трохи згодом ще раз поговорити з хлопцями. Здається, щось їх непокоїть». Але, роблячи помітку в своєму блокноті, він сам не дуже вірив у можливість цієї другої розмови, тому що був надзвичайно перевантажений роботою. Вороги завдавали чимало клопоту молодій народній владі, люди, що боролися з ними, не знали спокою ні вдень, ні вночі. Та воно й для самої справи краще, коли її поки що залишити, щоб відстоялась, а тим часом вирішити інші, більш термінові і політично важливіші справи. Незважаючи на це, він вирішив відвідати й капітана першого рангу Рачева, який знав про випадок з кавою і якому теж доручили займатися цією справою.

Співробітник стомлено подякував Максимові, попередив, щоб той зберігав у таємниці їхню розмову, і признався, що каву ще не знайшли. Слідство над запідозреними рибалками досі не дало ніяких наслідків. Можливо, ці люди й зовсім невинні і контрабандистів треба шукати десь в іншому місці. Найімовірніше, десь у великому портовому місті. Максимові захотілось похвастатись, але він знову стримався. Все-таки потрібні факти. Факти, а не безпідставні сумніви.

— Хлопцям можна розповісти? — запитав він.

— Можна, звичайно. При умові, що вони мовчатимуть.

— Не турбуйтесь! — палко запевнив Максим, потиснувши протягнену йому руку, й пішов додому, збентежений і невдоволений сам собою, — адже він приховав те невелике, що, можливо, навело б на якийсь слід досвідченішого від них розвідника.

На вулиці він зустрівся з інженером Кириловим і матір'ю Саша, які щойно приїхали рейсовим недільним катером. Максим одвіз їх дядьковим човном до дачі.

Вілла дуже сподобалася гостям. Але Сашова мати однак була невдоволена: не давало спокою те, що хлопці живуть без нагляду. Вона поділилась своєю тривогою з інженером, і той її заспокоїв. Дорослі вже, нехай, мовляв, звикають до самостійного життя. Звичайно, він нічого не сказав про те, що повідомив йому Максимів батько. Бай Нако розповів усе своєму братові. Вибравши зручний момент, інженер поговорив з Андрієм про каву і зрозумів, що хлопці безуспішно займалися цією історією і що захоплення пройшло. Він попередив сина, щоб були обережні в своїх висновках і якщо виявлять щось істотне, то хай негайно повідомлять міліцію, бо інакше можна заварити кашу, від якої буде одна шкода і батьківщині і їм самим.

Цей день хлопці згаяли, та в них уже й не було бажання стежити ні за ким. Максимове повідомлення про розмову з співробітником державної безпеки трохи пожвавило їх, але згодом знову настало розчарування.

Увечері, проводжаючи своїх рідних, Андрій і Сашо побачили, що Мокова