Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

думати ні про що інше, окрім наглої смерте. Та що найдивніше: так воно все й виходить. Незбагненно! Чи винне тут харчування, бо їдять вони вже тільки зле приготовані страви, чи те, що, пнучись із шкури, вони впрягаються не в своє діло, згубне для їхнього здоров’я? Бо ж я нотую дивовижну кількість таких чудних, передчасних кончин, передчасних принаймні з погляду небіжчика. Не пам’ятаю вже, чи казав я вам, що Норпуа захоплюється війною. Але яка химерна манера говорити про неї! Передусім чи помічали ви, як плодяться усі ці нові вирази, аби потім, стершись від щоденного вжитку, — бо Норпуа справді невтомний, не інакше, як це смерть моєї тітки Вільпарізіс обдарувала його другою молодістю, — миттю бути заступленими іншими загальниками? Пам’ятаю, колись ви розважалися, нотуючи ці мовні тропи, їхню появу, розквіт і занепад: «Хто сіє вітер, той пожне бурю», «Пес гавкає, а віз їде», «Робіть мені добру політику, а я вам зроблю добрі фінанси, як казав барон Луї», «Є певні симптоми, вбачати в них трагедію було б пересадою, але й не зважати на них гріх», «Працювати на прусського короля» (це виявилося непомильним і, зрештою, воскресло). Гай-гай, а скільки подібних фраз ляснуло! Чого в нас тільки не було! «Клаптик паперу», «заборчі імперії», «славетна Культур, що зводиться до мордування безборонних жінок і дітей», «Переможе той, як мовлять японці, хто протримається на чверть години довше», «германо-пер-си», «наукове варварство», «якщо ми хочемо виграти війну, за влучним висловом Ллойд-Джорджа», хоча на це вже не уповають, чи там «наші зухи», «наші відчайдухи-молодці»! Навіть складня знакомитого Норпуа зазнала через війну таких самих небажаних і глибоких змін, як випік хліба чи справність транспорту. Чи помітили ви, що наш світоч, коли його бере охота видати бажане за дійсне, не зважується, проте, вжити найзвиклішого у світі футурума, бо події ще його спростують, а як знак наших часів обрав дієслово «знати»? Я признався баронові де Шарлюсу, що не дуже розумію, що він має на думці.

Принагідно зазначу, що дук Ґермантський принаймні не поділяв братового песимізму. А втім, він був ще більший англофіл, ніж барон де Шарлюс англофоб. Він вважав пана Кайо за зрадника, що тисячу разів заслужив на кулю. Коли брат вимагав від нього доказів зради, дук Ґермантський відповідав, що якби малося засуджувати людей, які підписують папір із заявою «Я зрадив», за цей гріх нікого б не покарали. В разі, якщо мені не випаде нагода до цього повернутися, зазначу також, що через два роки дук Ґермантський, порваний най-щирішим антикайоїзмом, запізнався з англійським військовим аташе та його дружиною, дуже освіченою парою, заприязнився з ними, як за часів Дрейфусової справи із трьома чарівними дамами, і першого ж дня був вражений, коли, згадавши про Кайо (він вважав його засудження за справу вирішену, а злочин за очевидний), почув з уст освіченої і чарівної пари таку відповідь: «Але ж десь-найпевніш його виправдають, проти нього ніщо не свідчить». Дук Ґермантський спробував навести доказ, що пан де Норпуа, складаючи свідчення, сказав, поглядаючи на пригніченого Кайо: «Ви — французький Джолітті, так, пане Кайо, ви — французький Джолітті». Але освічена і чарівна пара осмішила пана де Норпуа, назвала його маразматиком і дійшла висновку, що, хоч у «Фігаро» написано про «пригніченого Кайо», правильно було б сказати про «насмішкуватого Кайо». Незабаром погляди дука Ґер-мантського змінилися. Приписувати цю зміну впливам англійки не було чимось аж таким незвичним, як могло б здаватися, якби її комусь пощастило напророкувати бодай ще року 1919, коли англійці називали німців не інакше, як гунами, вимагаючи жорстокої кари для винуватців. Адже вони теж змінили погляди, схвалюючи кожну постанову на шкоду Франції та допомагаючи німцям.

Але вернімося до барона де Шарлюса. «Річ у тім, — відповів він, коли я признався, що не розумію його, — що «знати» у статтях Норпуа — це символ прийдешности, або символ прагнень пана де Норпуа, а також, зрештою, наших прагнень, — додав він, не зовсім, мабуть, щиро. — Бачте, якби це «знати» не стало звичним символом прийдешности, зрештою, не штука було б здогадатися, що підметом цього дієслова може бути якась країна. Наприклад, щоразу, як Норпуа заявляє: «Не знати, чи Америка повинна залишитися байдужою до цього постійного ламання права», «Не знати, чи двоголова монархія не повинна врешті схаменутися», — ясно, що такі вислови відбивають прагнення пана Норпуа (як, зрештою, і мої та ваші), але тут кінець кінців дієслово може все ж таки зберігати і своє безпосереднє значення, оскільки конкретний край може «знати», Америка може «знати», «двоголова» монархія теж може «знати» (попри своє одвічне «психологічне невігластво»). Але всякі сумніви виключаються, коли Норпуа пише: «Не знати, чи ці постійні плюндрування не повинні переконати нейтралів», «не знати, чи Поозер’я не повинне скоро перейти до рук аліянтів», «не знати, чи наслідок цих нейтралістських виборів не повинен відбивати думки більшости». Адже факт, що ці плюндрування, райони і наслідки — речі неживі, за якими не повинні значитися жодні повинності. Завдяки цій формулі Норпуа просто нагадує нейтралам (на жаль, мушу констатувати, що вони якось не дослухалися до цих нагадувань), щоб ті зреклися нейтралітету або щоб Поозер’я перестало належати бошам (вимовляючи слово «бош», барон де Шарлюс ставав зухвалим, як колись у бальбецькому приміському потязі, коли розводився про чоловіків, не конче ласих до жінок).

А втім, чи не впало вам в око, з яких фортелів Норпуа незмінно, від 1914 року, розпочинає свої статті, звернені до нейтралів? Він починає з заяв, що Франція, видима річ, не повинна втручатися в політику Італії (чи там Болгарії, Румунії тощо). І лишень цим державам випадає вирішувати, цілком незалежно і керуючись виключно національними інтересами, виходити їм чи не виходити з нейтралітету. Та хоча ці вступні заяви його статей (звані колись експозицією) украй нецікаві, те, що читаємо далі, просто-таки інтригує. «А проте, — провадить Норпуа, — ясно, що матеріяльну вигоду від битви матимуть лише ті нації, які стануть на бік Права і Справедли-вости. Годі сподіватися, щоб аліянти віддячилися тим націям, — визнаючи за ними території, звідки багато сторіч лунає зойк їхніх уярмлених братів, — які, дотримуючись політики найменших зусиль, не поставлять свою зброю на службу аліянтам». А коли Норпуа зробить перший крок, радячи вступити у війну, ніщо вже не зупинить його від нових, і він уже трактуватиме не лише про принцип, а й про час виступу і вже майже не криючись. «Звичайно, — веде далі Норпуа,