Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

усіма перспективами, що сходяться і розходяться, зникають у приємній невідомості, з відкритими сторонами для спілкування, тільки на вулиці при зустрічі чемний поклін голови, яскрава, майже кривава усмішка; це тільки жебраку, коли дають, оповиті несамовитою жалістю, на чекушечку, на полушечку, можна поспівчувати, справитися щодо здоров'я і такого іншого, чого ніколи у тієї жеброти не буде. Похмілля смалило голову, коліщатка ліфта фуркали, — будинок для багатіїв, для крутих, а значить, хоча він, Ракша, колишній начальник, колишній бізнесмен, але не втратив ще лоску, зв'язків і такого всілякого, що наповнює сенсом життя безбідної людини. Коротка зупинка, втішався, яку він сам колись припинить і набере правильного напрямку. Він захотів прокашлятися, але моментально подумав, що цього робити не варто, потім спіймав себе на думці, що такого йому раніш ніколи б і в голову не прийшло. Ракша стояв і дивився жінці у плече, відчуваючи, як у грудях її, в самій серцевині, піднімається теплий, тремтливий сміх, — це тоді, коли внаправду хтось подобається, а ти його несподівано перестаєш боятися. Ракша продовжував давити фасон.

Але вони вийшли мовчки — і з ліфта, і з під'їзду, навіть не привіталися з консьєржем, котрому Ракша винен десятку; вони не торкнулися одне одного плечима: вітер напирав з півдня, теплий, нудний, що наповнює безпутством, непроханою радістю і порожньою мрією. Окрім всього, квадрат на квадрат, дивно якось все закутане у тишу, розкидавши вігті синього і жовтого світла: на похмілля, вирішив колишній полковник Ракша, чогось несподівано пригадуючи, зовсім не бажано, але повторювалося це з періодичністю похмільного синдрому, що прізвище у нього, до того, відколи він перебрався до столиці, було зовсім іншим, — Сурмач. Але Сурмачі притягалися до суду раз за разом, а не просто так, а політичні були, небдагонадійні, хоча останніх в державі не лишилося і націоналізм вивели як хлорованим розчином, як виводять літери на новенькому картузі, добротному кітелі, але попріч усьому прізвище Сурмачів викликало якщо не відверте глузування, так всезагальне несприйняття, мовляв, якісь там Сурмачі сиділи і будуть сидіти, що від них добра чекати або що там від них кому потрібно. І хоч Вітька Сурмач котився в іншому напрямку, займався всього-навсього фарцовкою, навіть не босякував, як його старший брат, здоровий, майже у два метри хлопак, якого жінки любили день-два, а мати Сурмачів працювала простісіньким бухгалтером, а батько після чергової відсидки за крамольні «стішата» повноправно, розкаяно спивався з усією країною, що щасливо торохкотіла у пропасниці розвиненого соціалізму, з людським обличчям, він, Вітька, тобто Ракша, добре розумів, що для нього у цьому містечкові метр на метр, з картузними босяцькими генералами, нічого не зміниться, а значить: п'янка, тюрма, могила. А тому, поборюючи нудоту, похмільну та гидку, Ракша віднайшов для себе на кілька хвилин виправдання, але тоді, коли не бачив перед собою, чи поряд, жінку, з нелюдсько красивими очима.

Жінка йшла поруч у м'яких одежах, що розвівалися на вітрові. У сірому шерстяному костюмові, дорогому, довгонога і пещена, вона грала у грудях і очах сміхом, таким невловимим для стороннього ока, таким зачаяним і тихим, як тільки буває напевне щастя, що навіть колишньому полковникові зробилося просто здорово і радісно від однієї нахабної думки, що до цієї жінки можна доторкнутися пальцем або покликати наступним разом, і чого доброго вона напроситься на каву, ну, як напрошуються тільки жінки, саме такі жінки, що перед цим треба ночі з дві в здогадах не поспати, а вже потім дочовпеш, — маячнула, сучка, вона ж таки маячнула, а ти, баран, нічого не дочовп. Ракші навіть незручно стало, але він уперто давив фасон, підставляючи зболене післяалкогольними судомами обличчя під теплий вітер: виліпок її стегна, проведений тонкою і м'якою лінією, що переламувався, так несподівано, що нагадував завиток її волосся, відходив рівно до красивої, класичної форми щиколотки; у неї велике і красиве, легке тіло, — лінія проходила і загиналася між ніг, вирисовуючи вузьке лоно, серед трохи завузьких, але доладних форм тазу, а штрихи талії, грудей і щиї хаотично, майже до механічного перекреслювалися, піднімаючи два крила плечей. Шапка червоного волосся, зелені, а не фіолетового кольору, радше вже яшмового кольору очі, в яких не вгадати змісту, як і належать справжнім живим жіночим очам, — за такою мрією ганявся Фрагонар і Модільяні. Пещена себелюбка, якій кортіло, швидше за все, дізнатися, хто він такий, або подивитися на близькій відстані на таку породу людей, а можливо, попросту не вистачало розуму, щоб здогадатится, що поволеньки він, колишній полковник Ракша, котиться на самісіньке дно. Але тут Ракша уперто чомусь подумав, як хто нав'язав, про дивну судьбу свою і глянув тривожно поперед себе на сіру площину видутого столичними протягами асфальту, що обмивалася зараз теплим південним вітром. Вулиця видалася йому великою посудиною, залитою густою рідиною, зеленою і драглистою, де непорушно, в одній позі та позиції захололи люди, що рухалися в такт, одним ритмом, синхронно незрозумілими, невидимими рухами, поштовхами, що розколисували цю рідину на самому верхів'ї; десь ізгори, із самісінької гори, лило спокійне і рівне світло, що не засліплювало очі, і якусь частку секунди, а мо' і того менше, Ракша навіть подумав, що переставився, мать його, а тому не встиг нічого/до пуття довести. І з дурнуватого такого ото стану його вивело вищання, на високій ноті, живе до м'яса і кісток: склоріз, почепившись у цій зеленій драглистій суміші м'ясистим чорним павуком, різав спокійнісінько на лоджії скло. І тут Ракша подумав про Бога. Вулиця знову лягла перед очима спаленими артеріями, якими Провидіння чи доля, чи фатум гнало поперед себе, позаду себе, з боків тисячі, ні, стада різнокольорових пуголовків. Потім він знову захотів подивитися на жінку, але її вже не було поруч: вона йшла тим боком вулиці, легенький вітер перебирав шовком одяг, і було видно її гарні довгі ноги у сірих штанях, купу червоного, як мідь, волосся і зелені очі, що туманом розпливалися від сміху, готові щохвилини вжалити.

— На цих козах тільки собачі рефлекси Павлова відпрацьовувати. Медицина. Меценати. Митці.

Він, не обертаючи голови, зрозумів, що казка закінчилася, все пройшло, чого б йому не хотілося, як би не викручувався він, Вітька Ракша: перед ним, важко оддихуючи велетенською пузатою рибиною, стояв Нижник, колишній опер, а нині поважний пенсіонер, батько цілого виводка дітлахів різної масті та національності, — з ним Ракша збавляв дні, пусті холостяцькі вечори, а скоро напевне, з сумом дивлячись на жінку, констатував колишній полковник, пройдуть швидкоплинні його літа, роки поглине ця товстопуза рибина, на совісті якої убієнна не одна