Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

обряди. Згадував, як усією дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали від хати до хати. Над ватрами здіймався білий кудлатий дим, дим із ялицевої хвої, наче сам білий кошлатий лагідний Дід, зігрітий і підбадьорений радістю вірного йому люду, піднімався зі святої землі. Дід гірських родів, опікун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога. А люди його жаліли, сердечно раділи, що він зігрівся.

І той хворобливий пан чи професор дуже гнівався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливіше пояснював і молодому Фоці – підсовував йому під ніс пожовклі книжки, – що ніякий то не Дід, лиш сам Ісус Христос, що то він за нас страждав, що він молився до Бога, а не Дід, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Діда. А все інше, що про це кажуть, то пусті балачки і погані. З того люди зрозуміли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловіком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час він зістарівся від страждань. Зробився Дідом. І далі гріли Діда, святкували на честь Діда, жаліли Діда.

А ще вчений чоловік повчав, що ані небесна ватра не є ніяким отцем, ані вогонь – найстаршим ангелом, тільки Бог – то отець на небі, серед ангелів і святих, а ще – не сонечко є якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трійці святій Єдиний є паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тільки ніхто не вмів читати. Деякі з тих речей, що говорив пан чи професор, були настільки мудрими, що ніхто не зрозумів ані словечка. І не зрозумів би, хоч убий. Люди напевно зрозуміли тільки те, що в горах весь народ грішний, неосвічений і дурний. А цьому ніяк не могли зарадити. Робили далі по-своєму.

До того вченого чоловіка заходив молодий Фока. Йому кортіло дізнатися більше, про що пишуть у пожовтілих книжках, що вони розповідають про Діда, про Сонечко святе, може, і про рахманів. Він дивився на книжки з повагою. Боявся навіть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цілий рік Фока носив і посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.

До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.

Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.

Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко, а з обох боків сонечка дві п’ятдесятки, вириті ревашевим письмом. Це означає: «многая літа, до ста літ». Здається, над тим перстеником відмовили шістнадцять примовлянь, відповідно до кількості квасолі, яка була в одній зі старих коробочок у Шумеєвій коморі.

Фока тішився, бо зимою вченому чоловікові стало ліпше. Він вважав, що то так добра ворожба подіяла, його перстеник. Прийшла весна, і хворому знову стало гірше. А через те, що не міг всидіти на місці і весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотів виправити людей і тому постійно нарікав на тих дурних і безбожних горян, – врешті якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон і влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небіжчик якось ніколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бідака говорити про смерть.

Пам’ять і честь померлого люди гучно відзначали у хаті Буліги. Шкода їм було того сироти, що мав стільки мудрості, а нічого то йому не помогло. Згас далеко від своїх, далеко від свого роду, від панських звичаїв і панських гонорів. Буліга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горілкою, то медом. Потім ще й щиро бавилися біля небіжчика в ігри, приписані звичаєм. Спочатку гралися в жужукало1. Жужукали із запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, ніби органи грали. Бавилися у млин, хлопці під лавкою в сінях так стукали і галасували, ніби тарахкотів справжній млин. Дуже гучними були й торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою. Як зазвичай у тій забаві. А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито їх ґазда викинув, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях. А з хати раз за разом гримів потужний сміх. Жодної забави не забули. І сорока скрекотала, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті брикливим конем, аж вікна дзвеніли, і діда-жебрака жінки хапали, а ревнива баба так їх гамселила по кожухах, ніби з пістолетів стріляли.

Цілий час пили і безперестанку згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Ані сварки ніякої не було, ані навіть поганого слова ніхто не сказав, ґречно і приємно перемовлялися, хоч і досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла бідного пана чи професора.

Булига віддав Фоці книжки й