Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

з Полоцької фамілії, або в 1113 р., коли кияне вибрали князя Володимира Мономаха й потім піддержували його династію. Займаючи княжий стіл на заклик вічової громади, князі мусили складати з вічем певну умову, скріпляючи її присягою. Громади ж, вибіраючи князів і умовляючись з ними, не зважали на між-княжі рахунки старшинства: вони мали на увазі певну, любу їм особу, без огляду, чи мала вона «право» на стіл, чи ні. Одначе вибравши князя, громада вже не втручалась в його управління, і він залишався повним господарем у зовнішній та внутрішній політиці. Втручання громади викликалося хіба якими надзвичайними подіями й носило характер, як я вже згадував, акту революційного. Взагалі треба сказати, що на Україні віче не досягло такого значіння, як це сталося на півночі в Новгороді, де, властиво, утворилась з кінця XII в. республіка. Найбільше значінння, наскільки можемо судити з літописних звісток, мало київське віче. Але й воно, як підкреслює Грушевський, виконувало завжди функції надзвичайні: при виборі нового князя, або усуненні несимпатичного громаді старого князя, в часі військових катастроф, в разі настирливої потреби якихсь реформ. Ніяких постійних, спеціяльних функцій віче не мало.

З кінцем XI і протягом XII віку, коли Київська Держава розпалася фактично на ряд окремих князівств-земель, в кожній з них утвердилася якась одна певна династія, хоч і тут часто бували переміни. Родовий принцип старшинства при заміщенні княжих столів найсильніше тримався на Чернігово-Сіверській Землі, хоча й тут він раз-у-раз порушувався. Разом з розпадом Київської Держави на окремі князівства й закріпленням в них окремих княжих династій, тратить своє реальне значіння старшинство київського великого князя; його титул має за собою лиш почесну історичну традицію: «золотий стіл київський», цей осередок Руської Землі, гніздо князів «рода руського», вабив до себе князів ще й тоді, коли його політичне значіння вже давно стратило реальну вагу.

Біля князя гуртувався особливий круг людей, який так само як і князь стояв понад місцевою людністю, міняючи разом з своїм князем місце осідку. Це була княжа дружина. Дружину проф. Пресняков характеризує як приватно-правний союз, збудований на спільності огнища й хліба у пана з його слугами. Дружина — це «княже огнище». Суспільний й національний склад її був дуже ріжноманітний. У перших князів абсолютно переважав у ній елємент варяжський. Це видко з імен дружинників, які збереглися в літопису. Але поруч варягів зустрічаємо й такі імена як Чудин, Козарин, Володислав Лях, Іван Войтишин (що міг бути ляхом або чехом), Олбир, Елбег — туркські імена. Звичайно, головну масу, особливо з половини XI століття, складали місцеві люде. Старші дружинники, пізніше бояре, були не тільки вояками, але й урядовцями, й політичними дорадниками князя; вони складали його постійну раду, яка згодом на півночі прийняла назву «боярської думи». Це не була якась регламентована установа, а чисто звичаєва. Мономах радив князям «сівши думати з дружиною». Іноді поруч княжих бояр засідали в думі «старці градськії», себто значніші люде з місцевого населення, «видніші міські аристократи», як їх зве Грушевський. Князь мав свій княжий двір, який виконував функції не тільки приватного характеру господарської дворцової управи, але й орґану державного, як це було скрізь в початкових примітивних формах державної орґанізації в середній і західній Европі. Про урядовців княжого двору маємо звістки з XII і XIII століть. На чолі двору стояв дворський або дворецький, який відповідав таким урядам на заході як palatinus, або comes palatii. В ХIIІ ст. згадується печатник (канцлєр) і покладник (спальник). Княже господарство провадили ключники й тіуни, часто люде несвобідні, з рабів. Але вони виконували й судові та адміністраційні функції, як княжі судді й намісники. Всякі доручення екзекутивного характеру для посилок або оповіщень виконували биричі, дітські й отроки. Остання назва взагалі прикладалася до нижчої рядової дружини в протилежність до старших дружинників, до бояр.

Князь обєднував у своїх руках усю владу — війському, адміністраційну й судову і теоретично мав виконувати всі функції головного правителя в суді, якого заступати могли його довірені люде лиш в разі його неприсутности. Володимир Мономах дуже радив князям не покладатися на своїх урядовців, а робити все по змозі самому. Розуміється, з розвитком і поширенням держави це було неможливо, і князь мусів спиратися на поміч призначуваних ним військових начальників, адміністраторів і суддів. Для оборони краю і для походів сил самої дружини не вистарчало, і князь мусів спиратися на народне військо, на «воїв», яких постачала сама земля на свій кошт. На чолі такого народнього ополчення стояв «тисяцький», який помалу з виборного начальника народнього війська зробився призначуваним князем його урядовцем. Тисяцький дуже часто носив титул воєводи і був взагалі начальнинком певної військової округи, а в часі війни командував своєю земською «тисячею» або «полком». Грушеський вважав, що воєнно-адміністраційна орґанізація мала «десяточний» характер, себто «тисяча» ділилася на сотні й десятки, на чолі яких стояли «сотські» і «десятські». Ця орґанізація мала також і характер фінансовий, бо є звістки, що оподаткування велося по сотнях. Тисяцькі або воєводи — це були найвищі урядовці князя, часто його намісники. Поруч них згадується в літопису «посадник», як начальник також з воєнно-адміністраційними функціями. Можна думати, що вони завідували меншими округами, ніж перші, або були начальниками, командантами міст.

Княжа дружина й урядовці князя складали одну невелику верству «людей княжих». Поза невеликою також верствою «людей церковних», про яких скажу трохи далі, вся решта населення, себто її головна маса складала т. зв. земську людність, громаду в тіснім цього слова розумінні. Властиво кажучи, стара Русь не знала станових верств, які тільки ще зароджувались; вона знала лишень суспільні класи. Можна сказати, що головна ріжниця в суспільнім становищі була між людьми вільними й невільниками-рабами; існувала ще посередня ґрупа людей напів вільних. Але в межах вільної маси населення окремі ґрупи не уявляли собою ніяких строго замкнених каст: до боярства мали доступ люде з нижчих верств, а в звичайні дружинники могла попасти кожна вільна людина. Грушевський думає, що не виключена була можливість попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику.

Вищий шар земської людности становили земські бояре — великі земельні власники або капіталісти. Ця верства тісно прилягала до княжого боярства. Її представників зустрічаємо під назвою «лучших людей», «больших людей», «нарочитих мужів», «старців градських», або й просто бояр. Взагалі, можна сказати, це була родова аристократія, економічною базою котрої була земельна власність або торговля.

Решта людности розпадається на рядове міщанство й на селянство. Міщане, «прості люде» або «граждане», як їх звали, правно й політично були рівноправні