Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

повна перевага лісових промислів: лови, гутництво, ликодерство, бортництво й т. д.

Приходячи на нові землі, переселенці заставали вже тут княжу владу, яка мала повну перевагу над принципом вічовим. Ця влада носила вотчинний, патріярхальний характер. Князі були оточені земельним боярством. Переселенці відразу опинялись під владою твердою й суворою, яка на кожнім кроці безапеляційно давала себе чути.

Все це потроху накладало свою печать на характер великоруської народности. В ній почала вироблятися перевага громадського принципу над особистим, індивідуальним. Вироблялось почуття солідарности й громадської дисципліни, уміння жертвувати собою, своїми особистими інтересами в імя загального добра. В боротьбі з суворою природою, в невпинній праці, серед тяжких умовин життя виховувались витривалість, обережність, невпинність у переслідуванні поставленої собі мети, упертість в добрім значінні слова, виносливість; взагалі сформувалась сильна, здорова, талановита, енергійна народність, яка у високій мірі розвинула в собі державницький інстинкт і імперіялістичні стремління. В той час як ні південна, українська Русь, ані Русь західна, Біла, не зуміли вдержати своєї власної державности і вже в XIV ст. опинились під чужим пануванням, великоруське племя, підпавши в половині 13 в. під татарське ярмо роздробленим на цілий ряд окремих князівств, зуміло протягом двох століть обєднатись, скинути чуже ярмо і вже при кінці XIV в. уявляло собою могутню, сконсолідовану Московську державу.

Хоча виразні риси окремого етноґрафічного типу, окремого побуту й своїх окремих політичних понять на північній Руси вже зовсім ясно виступають в другій половині XII в., хоча між Київом та північним осередком — Суздаллю наростає все гостріший антаґонізм, що виявився так болюче для Київа в його погромі 1169 р. військами суздальського князя Андрія Боголюбського, одначе і південна, і північна Русь усе ще належали до одної спільної державної системи, мали тих самих князів, того самого голову церкви — Київського митрополита, в значній мірі жили спільним культурно-духовим життям. Розуміється, ця спільність відноситься до верхніх більш освічених верств, головно до духовенства. Повне відокремлення й розрив приніс з собою аж татарський погром 1237-40 років, після якого Русь південна й Русь північна пішли кожна своєю окремою історичною дорогою. Ріжниця політичного й суспільного устрою та культурного стану побільшувалася чим далі, то все глибше, аж поки не витворилися з обох народів два зовсім відмінні культурно-історичні типи.

Література до розділу 5

М. Гушевський, Історія України-Руси, т. II, Львів, 1905.

М. Костомаров, Історія України в життєписях визначніших її діячів, Львів, 1918.

М. Костомаровъ, Собраніє сочиненій, кн. І, Петербургъ, 1903 (розправи: Мысли о федеративномъ началЂ въ древней Руси, Д†русскія народности. Черты народной южнорусской исторіи).

М. Костомаров, Дві руські народності. Ляйпціг, 1922.

Д. Іловайський, Княжий період України-Руси, «Руська Бібліотека», т. 3-4, Тернопіль, 1886. Про половців та інш. кочовників і досі не перестаріла праця:

П. Голубовскій, ПеченЂги, Торки и Половцы до нашєствія татаръ, Київ, 1884.

Монографії до історії окремих земель України-Руси

М. Грушевський, Очеркъ исторіи Кіевской Земли, Київ, 1891;

Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Київської Руси до кінця XV в., Збірник «Київ та його околиці», Київ, 1926;

П. Голубовскій, Исторія СЂверской Земли до половины XIV столЂтія, Київ, 1882;

Д. Багалій, Исторія СЂверской Земли до половины XIV столЂтія, Київ, 1882;

М. Грушевський, Чернигів і Сіверщина в українській історії. Збірник «Чернигів і північне Лівобережжя» Київ, 1928;

П. Смолічев, Чернигів та його околиці за часів великокнязівських, там-же;

Ол. Андріяшев, Нарис історії колонізації Сіверської Землі до початку XVI віку. «Записки Історично-Філолоґічного Відділу Української Академії Наук», т. XX, Київ, 1928;

В. Новицький, Давнє Лукоморря, там-же, т. XXIV, Київ, 1929 (про поморську Русь і Тьмуторокань);

П. Ивановъ, Историческія судьбы Волынской Земли до конца XIV в., Одеса, 1895;

А. Андріяшев, Очерки исторії Волынской Земли до конца XIV вЂка, Київ, 1887;

В. Ляскоронскій, Исторія Переяславской земли съ древнійшихь временъ до половины XIII ст. Київ, 1903;

Н. Молчановскій, Очерки извЂстій о Подольской землЂ до 1434 года, Київ, 1885;

А. Грушевскій, Очерки исторіи Туровскаго княжества, Київ, 1902 (Література про Галичину буде подана в дальших розділах).

Огляд полеміки про ніби то великоруське населення Наддніпрянщини у Грушевського в І томі «Історії України-Руси». Також

А. Кримський, Филологія и Погодинская гипотеза, «Кіевская Старина», 1898, кн. VI, VII, IX; 1899, кн. І, II. Про формування великоруської народности:

В. Ключевскій, Курсъ русской исторіи, т. І, Петербургъ, 1904 (і пізніші видання);

М. Любавскій, Образованіе основной государственной территоріи великорусской народности, Ленинградъ 1929.

А. ПрЂсняковъ, Образованіе великорусскаго государства, Петроградъ 1918.

Розділ 6

...

Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво

Як би ми не опреділювали саму форму державного устрою старої Руси-України, але треба признати за Грушевським, що сама політична орґанізація її полягала на співучасти двох чинників: князя й віча. Князі всі належали до одного «Рюрикового» роду; місцеві племінні династії зникли на Україні дуже рано. Та хоч князі й дивились на всю Руську Землю, як на власність свого роду, але вони мусили дуже рахуватись з думкою громади, представлюваної вічем. Безперечно, віче, як орґан суверенної громади було елєментом давнім, старшим від княжої влади, але в період орґанізації варягами руської держави, в період обєднання в цій державі руських племен за допомогою «примучування», себто оружної сили, княжа влада взяла гору. Київська держава за перших князів була досить міцно зцентралізована (за Володимира Великого й Ярослава), і віче зостається зовсім в тіні, граючи ролю хіба що в місцевім житті, як орґан місцевої самоуправи. Але з ослабленням київського централізму по смерти Ярослава воно знову виступає на політичну арену. Хоч порядок заміщення княжих «столів», починаючи з великокняжого у Київі, за синів Ярослава Мудрого і до самого кінця XI в. показує, що вони рахувалися з родовим принципом старшинства й справді наче по драбині пересувалися з нижчого щабля на вищий: після батька вступав його старший син, по ньому слідуючий син (а не внук) і т. д., але цей принцип був порушений вже синами Ярослава. Поруч з принципом родового старшинства або «ліствичного восхожденія», як каже літопис, все більше значіння набуває принцип наслідування в простій лінії від батька до сина. І власне цей принцип піддержує земля-громада; прогнання нелюбого князя й вибір нового, правда, служать проявами, так би мовити революційного руху, як ось було в Київі 1068 р., коли кияне скинули Ярославового сина Ізяслава й покликали були князя Всеслава