Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

важить, і стиль як доладна сукупність деталей важить теж. Я там раніше рекомендував безжально покидати нецікаві книжки — а погано написані хай нам краще хтось коротко перекаже.

Складність стилів: приблизна кореляція

Сказати, що твори в одному стилі читати складніше, ніж в іншому, можна лише із певною натяжкою. Майже напевне знайдуться романтичні тексти, котрі сприймати та читати важче за деякі пізніші, що звикло асоціюють із модернізмом. Наприклад, щоб освоїти «Люцинду» одного із чільних романтиків Фрідріха Шлеґеля, треба докласти більше зусиль, порівняно з «Великим Ґетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда або стилістично доволі прозорими текстами Гемінґвея чи Ремарка.

Тому подана нижче табличка умовна, проте це не позбавляє її загальної логіки. Як я вже згадував: за останні півтори тисячі років техніки письма ускладнюються, а тому більшість творів авторів XVIII сторіччя будуть таки виглядати наївнішими, ніж «Улісс» чи «Замок». Навіть постмодерні романи, які називаю кентавричними, бо в них, як правило, змішано два жанри (наприклад, історичний роман та детектив), складніше читати, супроти реалістичної прози сторічної давнини. Хоч постмо-дерністи, на відміну від просто модерністів, дбають про більш традиційний сюжет, «подвійне дно» у їхніх текстах все одно залишається.

Тут подані теж не всі ті жанри, про які вже йшла чи буде йти мова. Ця табличка має на меті, насамперед, хоч краплю співвіднести запропоновану перспективу поступового нарощування складності читання із традиційною літературознавчою термінологією.

IV. Битва з Рембø: важке читання

У цьому розділі мова про тексти, які читати об’єктивно важко. Здебільшого, якщо ми стикаємося з подібними творами, нам хочеться відкласти книжку й повернутися до чогось більш стравного — де про нас, читачів, подбають, де стрімкий сюжет на багато пригод, карколомні колізії та гостра кульмінація, що вирішує конфлікт. Література — це цікаві історії. Але хто сказав, що акценти не може бути зміщено? Що як нам розкажуть історії не так цікаві, як важливі. Людський досвід різний. Що як нас занурять у чужі думки про суворі та сутнісні речі — віру, вірність, боротьбу, самотність, кохання, чекання і смерть, але на цей раз говоритимуть прямо, без прикриття фантастичними сюжетами і символіки апокаліптичних притч? Просто так, як це буває у дійсності. Є проза (і трохи поезія), пронизана свідомою відповідальністю за наше життя, де виникають проблеми, які можемо чи й маємо вирішити, не тікаючи в умовності сюжетів. Ми не чекали такого від літератури? Але в літературі це також є.

З іншого боку, що як автор чи авторка принципово не хочуть розповідати свої історії легко? Їм, можливо, взагалі не залежить на цілісності розповіді. Не це основне. Що як вони прагнуть продемонструвати нам, насамперед, власну словесну майстерність — навіть еквілібристику, коли граються словами, аби показати гнучкість мови або навіть просто нас подратува-ти? Трапляється й таке. І подібні тексти теж не будуть легкими для сприймання.

Словом, цей розділ про літературу, що вимагає від нас цілком свідомого підходу: ми тут більше думаємо, зважуємо, розгадуємо складніші ребуси. Такий досвід читання також потрібен. Особливо, якщо ми хочемо колись вийти на вищий рівень розуміння літератури. Окрім всього, саме тут найбільше дізнаємося про життя-як-воно-є. Без прикрас і вивертів. Бачимо правду, як би дивно це зараз не звучало. Справжній хід колишніх подій може нам повідомити історична монографія, проте плин почуттів та вражень здатна, нехай навіть гіпотетично, відтворити лише художня література.

1. Золя і смак Франції. Навіщо читати реалістів?

Ядром майже усіх шкільних програм з літератури є об’ємні реалістичні твори сто-двохсотлітньої давнини. І майже завжди для всіх поколінь читачів вони виглядають незносно нудними. Чому так? І що з цим парадоксом робити?

Ну, в програмах вони відповідно до суспільно погодженої інерції: існує переконання, що у такий спосіб учні пізнаватимуть минуле власного народу, краще розумітимуть механізми історії, поважатимуть внесок попередніх поколінь, врешті, стануть справжніми патріотами. Навіть якщо ці міркування зараз видаються парадоксальними, це не змінює факту за-гальної згоди, що так воно і має бути. Так, роман (товстезна романюка) «Хіба ревуть воли…» й далі залишається в програмі з виховною метою. А чому його не люблять учні? Відповідь проста: він їм ще не потрібен.

Звісно, школа повинна виховувати патріотизм, але робити це має дещо іншими засобами. Те, що зараз у нашій національній школі цю місію покладено на літературу (а також історію), є пережитком минулих років і страхів, коли інші засоби були просто недоступними. Власна держава, армія, національні символи існували тільки віртуально — на сторінках книг. Література зберегла мову й цілий спектр важливих для нації речей. Література виховувала й цілком може виховувати далі; однак неправда, що вона має робити тільки це.

Шкільний курс літератури зараз пронизаний цим драматичним парадоксом: там повно книг, які ніхто добровільно не читатиме. Примус, від якого я застерігав, коли починав розмову про читання, постає основним інструментом спонуки до перегортання сторінок. Учні вели і ведуть проти цього затяжну партизанську війну: як не читати нудне, але заслужити похвалу вчителя? Сайти, що пропонують скорочені версії книг, у таких умовах завжди матимуть вдосталь відвідувачів. Чи можемо щось із цим зробити?

Давайте помріємо. Чи можна собі помислити, що уявлення про справжню дружбу виховують на книжках про ельфів, а вчителька дає завдання написати фінал, в якому детектив розкриває суть таємничої пригоди? Ми насправді значно довше діти, ніж здається. Якщо нам навіть далеко в дорослому віці хочеться пригод і розслідувань, то чому підлітків ми заставляємо міркувати про соціальну нерівність середини ХІХ сторіччя? І якби ж то раз! Ні, з тексту в текст — сотні, тисячі сторінок, які вони не збираються читати. Більшість молодих читачів ще не мають достатньо тривкості й навіть посидючості, щоб вгатити середнього обсягу роман. Ми хочемо, щоб вони колись взяли його до рук? То давайте тренувати молоді мізки на чомусь простішому. Чи хто колись намагався з місця штовхнути 100-кілограмову штангу або зразу пробігти марафон? Чому ми думаємо, що література — це легше?

Серйозні психологічні, соціальні та історичні романи не дадуться одразу. Так, це третій рівень проблемного читання, до якого треба набути добрячого досвіду на перших двох. «Сто тисяч» Карпенка-Карого у 8