Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

ваш клієнт пречудовий стрілець.

Стар іронічно посміхнувся.

— Ох і накрутили ви, сержанте. Знаєте, я просто-таки приголомшений.

Тенненбаум мовчав, задовольняючись тим, що замість нього промовляв адвокат, який досі витягав його з усіх халеп.

— Якщо ви скінчили вашу казочку, то тепер дозвольте мені відповісти. Мій клієнт не міг бути в голови Ґордона 30 липня о 19 годині, тому що в цей час він чергував у Великому театрі. Можете запитати будь-кого, хто був тоді за кулісами, всі скажуть, що бачили Теда.

— Тоді всі вешталися туди-сюди, — сказав я. — Тенненбаум мав час, щоб тихенько вислизнути відтіля. Звідти можна дістатися автомобілем до будинку голови лише за кілька хвилин.

— А певно, сержанте! Згідно з вашою теорією, мій клієнт швиденько сів за кермо, поїхав до голови, повбивав усіх, що трапилися на його шляху, а потім спокійнісінько повернувся до театру і став на своє місце.

Я вирішив викласти мій козир. Завдати останнього удару, як я гадав. Витримавши значущу паузу, сказав Старові:

— Автомобіль вашого клієнта офіційно ідентифікований перед будинком родини Ґордонів за кілька хвилин до вбивства. І це є причиною перебування вашого клієнта в комісаріаті й підставою на те, що він вийде звідси тільки задля того, щоб його доправили до федеральної в’язниці й поставили перед судом.

Стар суворо дивився на мене.

Я вже подумав, що поцілив точнісінько в ціль. І тоді він зааплодував.

— Браво, сержанте. Давно ніхто так не тішив мене. То ваш картковий будиночок збудований на оцій дурні про вантажний автомобіль? На тому, що ваш свідок не здатний був упізнати його цілих десять днів, а потім раптом до нього повернулася пам’ять?

— Звідки ви про це знаєте? — вражено запитав я.

— Знаю, бо виконую мою роботу, на відміну від вас, — загримів Стар. — І знайте, що жоден суддя не візьме до уваги оці ваші дитячі казочки! Ваші докази гідні бойскаута, вам має бути соромно, сержанте. Якщо вам нема чого додати, то ми з моїм клієнтом звільнимо вас від нашої присутності.

Відчинилися двері кімнати для допитів. Майор просто-таки спопелив нас поглядом. Він відпустив Стара й Тенненбаума, і коли вони пішли, увійшов до кімнати і щосили загилив носаком стільця. Ще ніколи я не бачив його таким розлюченим.

— Оце таке ваше розслідування? — вигукнув він. — Я просив вас хутчій працювати, а не коїти бозна-чого!

Ми з Джессом похнюпилися. Нічого не сказали у відповідь, і це ще дужче розлютило майора.

— То що ви мені скажете, га?

— Я певен, що це Тенненбаум учинив той злочин, пане майоре, — сказав я.

— Що це за певність, Скотте? Це певність поліціянта? Та, що не дає ні спати, ні їсти, поки не розкриєш злочин?

— Так, пане майоре.

— Тоді катайте відціля! Ушивайтеся звідси обидва і беріться наново до цієї справи!

- 6

Смерть журналістки

Середа, 2 липня — вівторок, 8 липня 2014 року

Джесс Розенберґ

Середа, 2 липня 2014 року

За двадцять чотири дні до фестивалю

На шосе номер сімнадцять доступ до Оленячого озера був заблокований автомобілями рятувальної служби, пожежними машинами, каретами швидкої допомоги і десятками поліційних автівок, що прибули з усього краю. Патрулі дорожньої поліції перекрили рух, а попід лісом з одного боку і з іншого напнули стрічки, де вже чатували поліціянти, перепиняючи роззяв і журналістів, які знай напливали.

За кілька десятків метрів звідтіля, попід спадистим спуском, у густій траві й кущах лохини, ми з Анною і Дереком, шеф Ґуллівер і гурт полісменів мовчки споглядали феєричне видовисько озерної гладіні, вкритої водяними рослинами. Посеред озера поміж тим зіллям виділялася світла пляма: то було людське тіло. У лататті застряв труп.

Здаля неможливо було сказати, чи то тіло Стефані. Ми чекали на водолазів із поліції штату. А поки що стояли, не кажучи ні слова, і безсило розглядали спокійне озерне плесо.

На протилежному березі поліціянти спробували підійти ближче до води і застрягли в багні.

— Цю зону не обшукали? — запитав шеф Ґуллівер.

— Ми не дійшли сюди. Місце малодоступне. Та й береги багнисті, скрізь очерет.

Десь далеко почулися сирени. Наближалася підмога.

Потім прибув мер Браун із Монтанем, який привіз його сюди. Урешті приїхала поліція штату, і всі заметушилися: поліціянти з пожежниками принесли надувні човни, а за ними прийшли й водолази зі своїм тяжким спорядженням.

— Що коїться в цьому місті? — пробурмотів міський голова, підійшовши до нас і кинувши оком на латаття, що пишно розрослося на воді.

Водолази хутко вбралися, човни спустили на воду. Ми з Ґуллівером залізли в один із них і попливли, за нами прямував човен із водолазами. Жаби і птаство затихли, і коли замовкли двигуни, запанувала гнітюча тиша. Човни з розгону пропливли ще трохи, зминаючи квіти латаття, й зупинилися коло трупа. Водолази спустилися у воду і зникли в хмарі бульбашок. Я укляк на кормі й нахилився до поверхні води, щоб розгледіти тіло, яке вивільнили з латаття водолази. Коли вони нарешті перевернули його, я мимохіть сахнувся назад. Набрякле у воді обличчя було лицем Стефані Мейлер.

Незабаром звістка про тіло Стефані Мейлер, яке знайшли в Оленячому озері, розійшлася по всіх усюдах. Приходили роззяви, що скупчувалися за поліційним бар’єром. Чимало було і представників місцевої преси. Усе узбіччя шосе номер сімнадцять стало скидатися на гомінкий сільський ярмарок.

Тіло доправили на берег, і патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, здійснив попередній огляд, а потім погукав нас із Анною й Дереком, мера Брауна, шефа Ґуллівера і пояснив ситуацію.

— Гадаю, Стефані Мейлер задушили, — сказав він.

Мер Браун затулив лице долонями. Лікар провадив:

— Звісно, треба почекати результатів розтину, щоб достеменно з’ясувати, що сталося, та я вже можу сказати, що на шиї в неї виділяються чималі гематоми, видно також і сліди ціанозу. На руках і обличчі подряпини, а на ліктях і колінах садна.

— Чому труп не помітили відразу? — запитав Ґуллівер.

— Труп спливає на поверхню води через певний час. Якщо судити зі стану тіла, смерть настала вісім чи дев’ять днів тому. Принаймні понад тиждень.

— Тобто тієї ночі, коли вона зникла, — сказав Дерек. — Стефані викрали і вбили.

— О боже! — приголомшено пробурмотів Браун, провівши долонею по волоссю. — Хто міг укоїти таке з цією сердешною дівчиною?

— Це те, що ми маємо з’ясувати, — відказав Дерек. — У