Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

А тоді почалися перші поштовхи. З дерев злетіло кілька листків, а вдалині якась пташка злякано спурхнула з поверхні води.

Звук почався з низького стогону, який був більш відчутним, ніж чутним, немов ноги всіх присутніх раптово перетворилися на вуха. Дерева тремтіли, кілька чарівників задрижало вслід.

Грязюка довкола яйця закипіла.

І вибухнула.

Земля злізла з нього, наче шкірка з лимона. Чарівників, які пірнули під дерева в пошуках укриття, забризкало багном, від якого підіймався пар. Лише Койн, Житник і Кардінґ залишилися спостерігати за тим, як на лузі підіймається блискуча біла будівля, з якої осипалися трава й ґрунт. Позаду проривалися інші вежі, крізь повітря виростали підстінки, поєднуючи все докупи.

Житник заскімлив, коли відчув, як земля втікає з-під його ніг і замінюється плиткою, поцяткованою сріблом. Вона невблаганно росла вгору, похитнула чарівника й піднесла трійцю високо над кронами дерев.

Дахи Академії проминули їх і залишилися далеко внизу. Анк-Морпорк розпростерся, як карта, ріка нагадувала полонену змію, а рівнини — туманну пляму. У Житника заклало вуха, але підйом продовжувався — все вище, аж до хмар.

Змоклі й змерзлі, вони опинилися під палючими променями сонця. Довкола на усі боки розкинулося покривало з хмар. Інші вежі здіймалися над ними, виблискуючи в різкому світлі дня.

Кардінґ незграбно опустився на коліна, обережно доторкнувся до підлоги й подав Житнику знак брати з нього приклад.

Скарбій доторкнувся до поверхні, гладшої за камінь. На дотик вона нагадувала теплий лід, а на вигляд — слонову кістку. Хоча поверхня й не була цілковито прозора, але складалося враження, що вона хоче такою стати.

Житник досить чітко усвідомив, що, заплющивши очі, він узагалі перестане її відчувати.

Він зустрівся з поглядом Кардінґа.

— Не дивися, гм, на мене, — пробурмотів він. — Я теж без поняття, що це таке.

Вони поглянули на Койна, а той пояснив:

— Це магія.

— Так, пане, але з чого це зроблено? — запитав Кардінґ.

— З магії. Сирої магії. Застиглої. Загуслої. Вона оновлюється щосекунди. Невже ви можете уявити кращий матеріал для нової домівки?

Костур спалахнув на мить, розганяючи хмари. Внизу з'явився Дискосвіт, і звідси, згори, було видно, що це дійсно диск, пришпилений до неба розташованою в центрі горою Серце Небес, на якій мешкали боги. Виднілося Округле море, що здавалося настільки близьким, наче в нього можливо пірнути прямо звідси, а також сплющені контури Хапонійського континенту, спотворені перспективою. Краєпад, що оточував край диску, здавався блискучою дугою.

— Воно занадто велике, — пробурмотів Житник під ніс.

Світ, в якому жив скарбій, простягався не набагато далі воріт Академії, що його цілком задовольняло. У такому світі людині може бути затишно. Тепер же він стояв у повітрі на висоті півмилі від землі на тому, чого якимось фундаментальним чином не існувало взагалі. Це явно перетинало всі межі комфорту.

Ця думка його шокувала. Він був чарівником і непокоївся через магію.

Житник обережно просунувся до Кардінґа.

— Це далеко не те, на що я розраховував, — зауважив той.

— Гм?

— Звідси він здається набагато меншим.

— Ну, не знаю. Послухай, я маю сказати...

— Поглянь на Вівцескелі. Таке враження, наче руку простягнеш — і торкнешся їх.

Вони розглядали високий гірський хребет, розташований за двісті ліг від них, — блискучий, білий і холодний. Казали, що якщо подорожувати в осердному напрямку крізь потаємні долини Вівцескель, у замерзлих землях під самим Серцем Небес можна віднайти таємниче королівство Крижаних Велетнів, ув'язнених там після останньої великої битви з богами. У ті дні гори були лиш острівцями у величезному морі льоду, який продовжує царювати на них і сьогодні.

— Що ти сказав, Кардінґу? — Койн усміхнувся усмішкою, що сяяла золотом.

— Повітря дуже чисте, пане. А все таке близьке й крихітне. Я тільки сказав, що майже можу до них торкнутися...

Койн махнув йому, наказуючи мовчати. Він витягнув худеньку руку й закатав рукав, щоб показати, що все відбудеться без обману. Простягнувши руку, Койн обернувся до чарівників, стискаючи в пальцях те, що, без сумніву, було пригоршнею снігу.

Вони спостерігали в приголомшеній тиші, як той тане й крапає на підлогу.

Койн розсміявся.

— Вам так важко в це повірити? — запитав він. — Хочете, я дістану вам перли з узбічного берега Круля або пісок з Великої пустелі Неф? Ваше старе чаклунство здатне хоч на половину цього?

Житнику здалося, що в голосі хлопчика забриніли сталеві нотки. Койн пильно вдивлявся в їхні обличчя.

Нарешті Кардінґ зітхнув і доволі спокійно сказав:

— Ні, усе життя я шукав магію, однак знайшов лише різнокольорові вогні, простенькі фокуси й старі, нудні книжки. Чаклунство нічогісінько не принесло цьому світу.

— А що, якщо я скажу тобі, що хочу розпустити ордени й зачинити Академію? Хоча, звісно, мої старші радники займуть місця, гідні їхнього статусу.

У Кардінґа аж побіліли кісточки пальців, однак він лише стенув плечима.

— Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?

Койн розвернувся до Житника. Костур теж. Витончені різьблені візерунки холодно споглядали скарбія. Один із них, біля верхівки костура, страшенно нагадував брову.

— Щось ти затих, Житнику. Ти зі мною не згоден?

«Ні. У цьому світі вже було чаротворство, яке змінилося на чаклунство. Воно — магія для людей, а не богів. Чаротворство — не для нас. З ним щось не те, але ми забули, що саме. Я любив чаклунство, воно не перевертало світ догори дриґом. Воно пасувало світу. Було правильним. Чарівник — ось ким я хотів бути».

Він опустив погляд на свої ноги.

— Згоден, — прошепотів він.

— Чудово, — задоволено мовив Койн.

Він підійшов до краю вежі і поглянув на карту вулиць Анк-Морпорка далеко внизу. Вежа мистецтв ледве сягала десятої частини цієї відстані.

— Гадаю, — почав він, — гадаю, що церемонія відбудеться наступного тижня, під час повного Місяця.

— Ем, але до повного Місяця ще три тижні, — повідомив Кардінґ.

— Наступного тижня, — повторив Койн. — Якщо я кажу, що Місяць буде повним, значить, так воно й буде.

Він продовжив споглядати будівлі Академії, — розміром з крихітні моделі, — а тоді тицьнув пальцем.

— Що це?

Кардінґ витягнув шию.

— Ем. Бібліотека. Так. Це бібліотека. Ем.

Наступила гнітюча тиша, і Кардінґ відчув, що від нього очікують подальших зауважень. Що завгодно, лиш би не ця тиша...

— Це місце, де зберігаються наші книжки. Дев'яносто