Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

Тим часом, в'їхавши у двір перед трьохповерховим будинком,

авто пригальмувало.

– Приїхали, – сказав Захарія, і відчинивши дверцята, вибрався назовні.

Софі вслід за ним поспішила покинути задушливий салон. Ступивши на доріжку з гравію, мисливиця роззирнулася. Вони були перед розкішним маєтком, з охайним газоном, яскравими клумбами та фігурно вистриженими кущами. Водій, який їх привіз сюди, відразу ж покинув територію, і чорний автомобіль плавно зник за кованими воротами.

Піднявшись мармуровими сходами, Захарія натиснув на дзвінок, і по будинку прокотилося голосне «дін-дон». Кількома секундами пізніше двері відчинилися, і на порозі з’явилася невисока усміхнена жінка років сорока. Вона була одягнена дуже просто і в той же час зі смаком, а її світле кучеряве волосся нагадувало Софі тонкі пружинки, які стирчали у різні боки і смішно підстрибували при найменшому русі.

– О, Захарія! – радісно вигукнула жінка, обнімаючи хлопця. – Ти прекрасно виглядаєш! Ми приготували для тебе просто неймовірний костюм! В ньому ти будеш неперевершений!

– Не сумніваюся, – сказав він, широко посміхаючись. – Софі, познайомся, це Анабель, наш стиліст.

Дівчина не встигла отямитись, як вже була в міцних обіймах вкрай дружелюбної Анабель.

– Ах, цей негідник не сказав мені, що ти просто диво! А яке миле личко… В мене вже руки чухаються почати наряджати тебе! У мене стільки суконь! Стільки суконь!.. О, так, заходьте скоріше, ваші друзі вже тут! – вона, нарешті, схаменулася, що не годиться довго тримати гостей на порозі і поспіхом відступила вбік, пропускаючи їх в дім.

– Вони всі вже тут? – запитала Софі, сподіваючись якомога скоріше побачити Патріка.

– Незабаром повинна приїхати інша дівчина, тільки її й чекаємо, – відповіла Анабель, проводжаючи їх по довгому коридору в одну з просторих кімнат.

Біля вікна стояв розкуйовджений Орфей, а довкола нього, мов бджоли над медом, кружляли декілька людей. Одні оглядали його з усіх боків і перемовлялися між собою, інші фотографували з різних ракурсів, треті знімали мірки і підносили до його обличчя різнокольорові клаптики тканини, а інші просто робили вигляд крайньої зайнятості. Помітивши Софі, він замахав руками і напролом рушив до неї, розпихаючи надокучливих працівників.

– Бенсон, поки ще можеш, тікай звідси, – прошепотів хлопець, крадькома озираючись, – ці гноми жах які надокучливі! Як візьмуть в оберт... О, привіт, Зак.

– А де решту хлопців? – потиснувши руку Орфею, Захарія всівся на стіл в центрі кімнати, чим ледь не спровокував інфаркт у літньої жінки, яка щось старанно кроїла на стільниці.

Орфей зітхнув, вказавши одразу на двоє дверей:

– Там і там. Їх забрали майже одразу, а мене залишили з цими….

– Захарія, – покликала Анабель, – ти йдеш зі мною. А ти, Софі, зачекай поки що тут, ми скоро почнемо.

Ловець покірно зістрибнув зі столу, і рушив за жінкою на другий поверх. Тим часом, дівчина опустилася на м’який і неймовірно зручний пуфик, міркуючи про те, що коли вони з Івою потраплять до рук Анабель – цю жінку вже ніхто не зупинить.

– Ти Орфей? – низький бас, що прогудів неподалік, повернув Софі до реальності, і вона глянула на його власника.

Перед мисливцем височів майже двометровий здоровань, обвішаний торбинками з різноманітними перукарськими інструментами. Хлопець знітився і помовчав, адже велетень розглядав його з незвичним інтересом, немов недоумкуватий вчений, який захоплено спостерігає за пітоном, що повільно душить лабораторного пацюка.

– Орфей, – повторив він, розтягуючи голосні, немов пробуючи це слово на слух. – Чудне в тебе ім’я… І таке сріблясте волосся. Це твій природній колір?

– Звичайно! А ще я живу на веселці, і в мене є ручний єдиноріг, – глузливо кивнув хмисливець, маючи намір зникнути з шляху перукаря. Та варто було йому лише розвернутися, він одразу ж наткнувся на кіпу одягу перед носом.

– Приміряте це все, будь ласка, – почувся приглушений голос з-під купи штанів та сорочок.

Орфей просяяв.

– Доббі дали одяг! Доббі тепер вільний! – з цими словами він схопив декілька речей і пірнув за ширму.

– У нас все готово, Софі, піднімайся! – покликала Анабель, перегнувшись через перила.

Дівчина приречено підвелася. Доросла версія дитячої гри «Вдягни ляльку», офіційно почалася.

* * *

Здавалося, час зупинився, принаймні, поки поряд була Анабель. Софі вже втратила рахунок численним переодяганням. Вона змінювала сукні одна за одною, найрізноманітніших кольорів і покроїв, з оголеною спиною і декольте до пупка, з блискітками та шифоном, від вінтажних до ультрасучасних. Від безкінечних примірок її вже починало нудити.

Врешті-решт, Анабель зупинила свій вибір на трьох сукнях. Одне передбачалося для сьогоднішнього вечора, і ще два – для наступних. Задовільнившись виконаною роботою, вона з радістю вручила Софі перукарям та візажистам – і так почалося третє коло пекла.

Кілька годин фахівці кружляли довкола Софі, наче зграя зголоднілих комарів. В результаті її волосся злегка закрутили і вклали у нехитру, але з біса

стильну зачіску, нанесли макіяж, що підкреслював природню красу – загалом, привели в повну «бойову готовність». І Софі довелося з подивом відзначити, що результат був вище всіх похвал і таки був вартий всіх пройдених мук.

За увесь день їй так і не вдалося зустріти Патріка чи хоча б когось з друзів, навіть всюдисущий Орфей більше не трапляв на очі. Складалося враження, що їх просто-напросто тимчасово ізолювали одине від одного, що зовсім не сприяло поліпшеню настрою.

Коли всі кола модельно-перукарського пекла були пройдені, годинник показував дев’яту вечора. Софі одягла сукню, яку Анабель вибрала для першого вечора. Вона була воістину дивовижною – насиченого смарагдового кольору з легкої повітряної тканини, розшита тонкими золотими нитками і спадала аж до підлоги.

– О, ластівко моя, ти просто неймовірна! – жінка навіть злегка просльозилась, оглядаючи результат своїх старань. Відчинивши двері, вона веліла Софі йти за нею, і дівчина покірно підкорилася, неквапливою ходою пливучи коридором – в тренувальному центрі її не вчили бігати на п’ятнадцятисантиметрових підборах.

Іва чекала на неї в кінці коридору, і вигляд у неї був таки й ж приголомшливий. Довга криваво-червона сукня в поєднанні з рудими кучерями і бездоганним макіяжем, який тільки підкреслював її тонкі риси обличчя, справляли запаморочливий ефект.

– В порівнянні з цим місцем, Дно – всього лише парк розваг, де можна постріляти у мішені і об’їстися цукрової вати, – прихилившись до Софі, прошепотіла подруга. – Я ледь дихаю в цьому корсеті.

Анабель тим часом спустилася