Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

8.3

Я в пастці. Ні втекти, ні сховатися. Вони вже дуже наочно продемонстрували, що на своєму кораблі можуть витягти мене практично з будь-якої щілини. Куди б я не забилася.

Шоа-дар наближається повільно, наче крадеться. Стежить, за кожним моїм рухом, пропалюючи пильним, пронизливим поглядом. Немов їм у руки попалося невідоме дике звірятко, яке вкрай цікаво дослідити. Втім… для них все, напевно, саме так і виглядає. Купували бездушну ляльку, а вона виявилася з несподіваним дефектом у вигляді душі та власного розуму.

− Ну чого ж ти боїш-ш-шся? – муркоче лагідно змій молодший, опинившись поряд. Схилившись, проводить великим пальцем по моїх губах, бере обличчя в долоні. – С-с-са-ард уже с-с-сказав, що не буде ніякої утилізації.

− Утилізація це не єдине, чого в моїй ситуації можна боятися, − бурмочу, не ховаючи своєї настороженості. Легко йому казати.

− М-м-м, і як же ти бачиш-ш-ш свою ситуацію? − мружиться Шоа-дар, схиляючись ще нижче, проводячи носом по моїй скроні. − Розкажи.

− Ну… це ж очевидно, − зовсім гублюся я.

Від їхньої близькості, від усіх цих дотиків, від відчуття власної безпорадності в їхніх руках і спогадів про близькість, що вже сталася, моє зрадливе тіло починає тремтіти й наливатися тим самим бажанням, яке так уміло розпалив Шоа-дар в мені минулого разу, перед тим як… розкласти на столі. Доводиться дуже сильно постаратися, щоб зосередитися на розмові та видати хоч якусь відповідь:

− Я мимоволі позбавила вас дорогої іграшки, потрапивши в це тіло, перебуваю тут незаконно і на пташиних правах. Ще й майно ваше зіпсувала. Я не знаю, хто ви, куди летите і які у вас тепер наміри щодо мене. Не знаю, на що мені чекати. Раптом ви жорстокі садисти та любите знущатися з жінок?

Випаливши це все, розумію, що, здається, трохи перегнула. Надто вже виразно потемніли примружені очі Шоа-дара. Надто жорстко стиснулися на моїх плечах пальці Са-арда.

Але відступати пізно, сказаного не повернеш. Зрештою я нічого не стверджувала, лише змалювала свої побоювання. Маю право. Не думають же вони, що я відразу перейнялася до них довірою? Лише тому, що вони мене не вбили.

Втім, не факт, що вони взагалі потребують моєї довіри. Може, їм взагалі глибоко паралельно, що я відчуваю і думаю про них. Якщо вдуматися, то, з великою ймовірністю, саме так воно і є.

− Хм, ні, з жінками ми любимо іншими речами займатися, − несподівано відповідає змій старший, прикусивши кінчик мого вуха. − І, наскільки я пам'ятаю, ти точно не страждала у наш-ш-ших руках.

О Боже. Для чого він це робить? Я взагалі думати скоро не зможу.

Одна його долоня переміщається мені на горло, обхоплює, змушуючи хапонути ротом повітря і закинути голову на широкі чоловічі груди. А друга рука раптом опиняється на моєму животі, зминаючи тканину сорочки. І опускається ще нижче, забираючись під одяг та накриваючи лобок.

Витягнувшись у струнку, я нервово ковтаю, ще гостріше відчувши його дотик до шиї. Та ще й Шоа-дар дивиться, жадібно вбираючи кожну мою реакцію.

Від страху, густо приправленого збудженням, темніє в очах. Шкіра стає такою чутливою, що можна вже самій починати благати про близькість. Старшого, молодшого, обох... Капосне тіло.

− Ти ж не думаєш-ш-ш, що я забув, як ти втекла, залиш-ш-шивши мене голодним? – вкрадливо цікавиться Са-ард.

− Але… але ж я не можу. Я не лялька, − шепочу плутано. − Ви ж не примушуватимете мене?

− Примуш-ш-шувати? − відсторонюючись, здіймає брови Шоа-дар. – Навіщо? Хіба тобі було погано?

− Це все тіло. Це йому було добре через закладені програми. А я… я вас зовсім не знаю. І боюся, − намагаюся достукатися до них. − Я не погоджувалася на близькість.

− Отже, погодишся, − безапеляційно заявляє Са-ард. І, раптом підхопивши мене на руки, навіщось тягне до кімнати відпочинку, не даючи навіть нявкнути щось проти. Та й складно це, коли думки подібно до більярдних кульок розлетілися в шоці від його заяви.

Тобто, ось так просто, візьму і погоджуся? Бо «господар» сказав? Оце самовпевненість.

Він же не збирається прямо зараз з мене борг щодо його задоволення стрясати?

Якщо збирається… Я не дамся. Опиратимуся, скільки зможу. Я не річ безсловесна, яку можна взяти, коли заманеться.

Шоа-дар, хмикнувши, повзе слідом за нами.

Не встигаю я прийти до тями, як змій старший перехоплює мене інакше і, сівши в одне з великих «крісел-мішків», згортає хвіст двома кільцями навколо і влаштовує мене в цих кільцях, як у гнізді.

− Запитуй, − дозволяє милостиво, сановито відкинувшись на лікоть. Погляд сріблястих очей неквапно мандрує по моєму тілу, цього разу особливо затримавшись на ногах, оголених через сорочку, що задерлася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍