Читати книгу - "Без крові. Така історія"

злості, чи через те, що не мали в кишені ані копійчини, нічого купувати не хотіли, та й простирадла вони не викидали геть, навіть якщо в нього загортали мертву худобину, — варто було лишень гарненько випрати і можна користуватися далі.

Хлопці прослизнули між рядами, намагаючись знайти собі місця. Врешті-решт вони знайшли їх у глибині зали, на ящиках, що, певно за задумом мера, мали правити за місця для поцілунків. Якщо покрутитися, то на відстані кількох метрів можна було побачити емальований, блискучий проектор на столі, узятому в парафіяльній церкві, і чоловіка у капелюсі, який натирав його олією так, наче робив хірургічну операцію. Ультімо це дуже сподобалось, він згадав про свій мотоцикл: на цій штуці навіть колеса були, тільки розташовані вони якось дивно. Ну десь так, як у його мотоцикла після аварії. Коли з’явився Бортолацці, що нарешті вирішив згорнути свій крам і показати кіно, вдячна від щирого серця публіка почала плескати в долоні. Він ще щось патякав про те, що кінематограф — це винахід століття, але ніхто його не чув, бо глядачі почали свистіти. А потім ще й додав, що деякі сцени можуть бути «болісно вражаючими» для місцевого люду, від чого Ультімо з друзями почали жалібно підвивати й отримали неабияку підтримку. Насамкінець, Бортолацці ще раз привітав усіх і подякував фірмі «Біле крило», завдяки якій він зміг привезти в містечко це видовище. Це була його власна фірма. Те, що сталося потім, було цілком притаманним тій місцевості і, так би мовити, культурному середовищу тих часів. Вийшов піп і разом із глядачами прочитав латиною «Святу Марію». Потім, покликавши на допомогу парафіяльного служку, вдягненого в костюм святого покровителя містечка, благословив усю публіку разом з екраном. Тримаючи капелюхи в руках, люди посхиляли голови. Шаленство.

Саме перед тим, як вимкнули світло, Ультімо зауважив, як у передньому ряду, вибачаючись на кожному кроці і приємно посміхаючись, помаленьку просувалася постать жінки, гарнішої за яку він ще в житті не бачив. Для неї тримали місце, яке знаходилось якраз перед ним. Вона підійшла і через ту ж таки золоту тінь, перш ніж привітатися з чоловіком, що на неї чекав, на мить задивилася на того хлопчика: не знати чому, та вона, ледь прихиливши голову, привіталася з ним. Ультімо відчув, як тієї ж миті йому звідусіль відлила кров. Вона повернулася і сіла. Ультімо не міг не зауважити, яким уміло-витонченим жестом вона відкинула светр на бильце крісла. На ній була одна з тих суконь з відкритими плечима і шиєю, про які в його селі знали лише з чуток. Цікаво, на чому ж вона трималася, якщо не було жодної шлейки. Ультімо не посмів зізнатися собі, що трималася вона лише на грудях, що були там, з того боку, але він про це подумав. Тож ковтати йому стало трохи важко. Хлопець спробував роззирнутися навкруги, щоб знизити напругу, але її оголена через зібране на потилиці волосся, досконала, ніжна шия так і вабила погляд. Сліпуче сяяння притьмарювали лише кілька прядок, що вона випустила із зачіски для краси. Ультімо відчув легеньке тепло, яким відповіла б її шкіра, якщо ніжно припасти до неї губами в цілунку. Тому він навіть не помітив, як потухло світло і не почув шаленого галасу, який зчинився від аплодисментів схвильованої публіки. І, на відміну від усіх інших, не підняв очей на полотно, принесене Бортолацці, на якому вирували несподівані світи. Ультімо й далі вдивлявся в темну постать на фоні екрану: він вів поглядом від правого вуха дівчини до шиї, потім повільно проводив очима вздовж плечей, обводив їх поглядом і опускав очі вниз до ліктя, де його погляд зникав у темряві. Так, це було справді «болісно вражаюче» видіння, і вперше в житті Ультімо дізнався, яким нестерпно сильним може бути бажання, викликане жіночім тілом. Пізнання цього ошелешило хлопця. Можливо, саме тому, оглядаючи ту бездоганну постать, він почав, так би мовити, оголювати цей образ, знімаючи з дівчини все те, що робило її, власне, жінкою, доходячи до ще більш таємничої краси, де обриси стають рівними, а тіло — неначе вирізьблене непевною рукою на блідому екрані. Від цього йому ставало спокійніше, бо він уже бачив таку красу. Жіночий образ відступив, поступаючись місцем іншому довершеному образу, — він знову і знову споглядав невинні обриси і вирізьблену постать, аж допоки вона не перетворилася на траєкторію, потім на розмітку, і, врешті, — на шлях.

І ось тепер він заволодів нею так, як умів. Він спустився вздовж шиї, потім повернув ліворуч і, вийшовши на рівну дорогу, що ледь підіймалася вгору, натиснув на газ, потім, прямуючи на саму верхівку, до плечей, він скинув оберти, ледь схилився праворуч і з зовнішнього боку виїхав на гладесенький рівний шлях її вуст. Спочатку, щоб обміряти її, він проїхав цю дорогу в уяві, а потім, ротом імітуючи гуркотіння двигуна, став відчувати її тілом. Якби хтось побачив у цю мить те, що відбувалося, то Ультімо могли б неправильно зрозуміти, адже те, що виробляв хлопчиків таз, нагадувало дещо інше. Проте, то ж не він винний у тому, що, коли кермують мотоциклом, перш за все використовують зад. Власне, нехай і за допомогою аналогії, але хлопчина в черговий раз довів, що володіти тілом можна нескінченно різними способами, а найінтуїтивніший з них не обов’язково є неспростовно правильним. Ультімо, який би ніколи в житті не посмів чи не мав можливості торкнутися плеча тієї жінки, зараз міг гладити його, відкриваючи його таємниці одну за одною. Там, в оточенні купи людей, хлопчина насолоджувався такою близькістю, для досягнення якої ідеальному коханцю знадобилися б місяці.

Це може здатися неймовірним, але жінка підняла руку і, ледь торкнулась плеча, немовби зганяючи звідти щось непомітне.

Там скінчилося дитинство Ультімо. Але не через той чарівний незбагненний жест. А через те, що він почув голос — його кликав Тарін. Ультімо озирнувся, зліз із мотоцикла і побачив, що, зігнувшись і проштовхуючись крізь натовп, його справді шукав Тарін. Тихенько, боячись налякати дитину, він кликав малого на ім’я. Ультімо піднявся зі свого місця і, щораз перепрошуючи, вийшов З ряду.

— Ультімо…

— Що таке?

— Ти маєш йти додому.

— Чому?

— Біжи, Ультімо.

— Але ж фільм ще не скінчився, — мовив хлопець, хоч не бачив жодного кадру.

— Мати сказала, щоб ти біг додому.

— Чому?

Судячи з обличчя, Тарін знав, у чому справа. Але він не вмів виразити це словами.

— Будь ласка, йди швидше.

Ультімо пішов. Спочатку він біг, потім крокував, починаючи знову