Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

на октаву вищий за голос гроса, ба навіть вищий за людський. Ренсом зрозумів, що якби вухо в людини було влаштоване хоч трішечки інакше, він не міг би чути елділа так само, як не міг його бачити.

— Людині не можна залишатися з вами, Гйої, — промовив голос. — Ваш гість має вирушити до Оярси. За ним женуться криві гнау з Тулкандри, і якщо вони наздоженуть його до того, як він опиниться в Оярси, буде біда.

— Він чує тебе, сину неба, — сказав Гйої. — А для моєї дружини у тебе немає новин? Ти знаєш, якої звістки вона чекає.

— Я маю звістку для Глері, — відповів елділ, — але не можу переповісти її через тебе. Я йду до неї сам. З цим усе гаразд. Але людина нехай вирушає до Оярси.

Настала тиша.

— Він уже зник, — озвався за якусь мить Гвін. — Доведеться нам пропустити полювання.

— Так, — зітхнув Гйої. — Треба висадити люгдину на берег і вказати їй шлях до Мелділорна.

Не те щоб Ренсом утратив відвагу, та все ж йому трохи відлягло від серця, коли він збагнув, що не зможе взяти участь у полюванні. Проте водночас внутрішній голос, який щойно в ньому прокинувся, вимагав не відмовлятися так легко від задуманого; тільки з цими супутниками, тепер або ніколи, можна здійснити вчинок, про який він пам’ятатиме до кінця життя, інакше все це перетвориться на ще одну мрію, що не збулася. І, скоряючись цьому пориву, Ренсом вигукнув:

— Ні, ні! Не варто так поспішати. Спочатку треба вбити гнакру.

— Коли говорить елділ… — почав було Гйої, та тут Гвін раптом голосно крикнув (ще три тижні тому Ренсом сказав би — «гавкнув») і показав на воду. Там, сотні за дві ярдів від човна, рухалася піниста смуга, схожа на слід від торпеди, а наступної миті вони побачили, як крізь піну зблиснуло металевим полиском тіло почвари. Гвін несамовито наліг на весла. Гйої метнув і схибив. Та не встиг ще перший спис торкнутися води, як у повітря вже злетів другий. Цього разу кидок удався, вочевидь, краще, бо звір різко звернув убік від течії. Двічі розкрилася і захлопнулася широченна пащека, всіяна гострими, схожими на акулячі зубами. Тут метнув списа і Ренсом — невмілою рукою, поквапно і схвильовано.

— Назад! — закричав Гйої Гвіну, проте той і так уже гріб назад, навалюючись на весла усією вагою свого могутнього тіла. Потім усе змішалося.

— Берег! — гукнув Гвін.

Ренсом відчув сильний поштовх, його кинуло кудись уперед, мало не в самісіньку пащу до гнакри. Він опинився по пояс у воді перед звіром, який нестямно клацав зубами, намагаючись його дістати. Метнувши у роззявлену пащеку — вона зяяла перед ним, неначе чимала печера, — ще кілька легких списів, які дивом втримав у руці, він раптом уздрів Гйої. Той не знати як вибрався страховиську на спину, звідти зсунувся на ніс, перегнувся і вразив його просто в горлянку. Наступної миті грос уже відлетів ярдів на десять і впав у воду, здійнявши хмару бризк. Але й гнакрі настав кінець. Вона звалилася на бік і билася у передсмертних судорогах, вивергаючи разом із рештками життя смердючу чорну піну, аж потемніла довкола вода.

Прийшовши до тями, Ренсом усвідомив, що всі троє вже на березі і знесилено обіймають один одного, ще тремтячи від пережитої напруги. На холодному повітрі з мокрих тіл валила густа пара. Тепер йому вже не було дивно чи неприємно притискатися до вкритих вологим хутром грудей і відчувати хоч і свіжий, та все ж нелюдський віддих гросів. Він став із ними одним цілим, подолав перепону, якої для них, звиклих мати справу з різними видами розумних істот, либонь, не існувало взагалі. Всі вони були гнау. Хіба мала якесь значення, приміром, форма голови, якщо вони разом, пліч-о-пліч, стали супроти ворога і здолали його? І навіть він, Ренсом, із честю пройшов це випробування і тепер почувався сильним та змужнілим.

Вони знаходилися на невеликій безлісій косі, куди вибралися у повному сум’ятті після сутички з гнакрою. Поряд, на мілководді, лежало бездиханне тіло страховиська і валялися уламки розбитого вщент човна. Решта мисливців зосталися майже на милю позаду, і навіть їхні голоси сюди не долинали.

Всі троє посідали поруч долі, щоб трохи перевести подих.

— Отже, тепер ми — гнакрапунти, — мовив Гйої. — Я мріяв про це ціле життя.

І в цю мить Ренсома мало не оглушив гучний звук — цілком знайомий, хоч і геть-чисто тут не очікуваний. То був звук абсолютно земний, людський і цивілізований, ба навіть європейський — постріл з англійської гвинтівки. Гйої забився у нього біля ніг, задихаючись і намагаючись підвестися, а блідо-рожева трава побагряніла від крові. Наступної секунди Ренсом уже стояв навколішки, намагаючись перевернути Гйої на спину, проте грос виявився заважким для нього. Гвін кинувся на допомогу.

— Ти чуєш мене, Гйої? — запитав Ренсом, нахилившись до круглої, як у тюленя, голови. — Гйої, це все через мене. Тебе поранили інші люгдини — ті двоє криві, які привезли мене на Малакандру. У них є річ, з якої можна вражати на смерть з великої відстані… Я мав тебе попередити: ми всі криві, увесь наш рід. Ми принесли на Малакандру зло. Ми тільки наполовину гнау, Гйої… — Він змовк, бо не мав сили говорити далі, та й не знав, як буде «соромно», «провина» чи хоча б «вибач»… міг лишень із безсилим каяттям вдивлятися у спотворене стражданням обличчя гроса. Та той, очевидно, зрозумів і намагався щось сказати. Ренсом ще й тепер не міг повністю збагнути виразу вже потьмянілих очей і приклав вухо йому до рота.

— Люг… люг… — хапав повітря Гйої, проте кінець кінцем вимовив: — Люгдина-гнакрапунт.

Тут його тілом пробігла судорога, а з рота пішла кривава піна. Під тягарем смерті закинута голова раптом страшенно обважніла, і Ренсом не зумів утримати її в руках. Обличчя Гйої стало таким же чужим і по-тваринному безглуздим, яким видалося йому під час першої їхньої зустрічі. Осклянілі очі, мокра шерсть, що поступово змерзалася, — так виглядав би який завгодно мертвий звір у будь-якому лісі на Землі.

Ренсом ледь подолав у собі якесь дитяче бажання осипати прокляттями Вестона з Дивайном. Натомість підвів очі й зустрівся поглядом з Гвіном, котрий присів навпочіпки — гроси не вміють стояти навколішки — по інший бік мертвого тіла Гйої.

— Я у ваших руках, Гвіне, — мовив він. — Можете робити зі мною все, що хочете. Найрозумніше було б убити і мене, і, звісно, тих двох.

— Не можна