Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

вбивати гнау, — заперечив Гвін. — Тільки Оярса може так вчинити. А де ті двоє?

Ренсом озирнувся навколо. Коса була зовсім гола, але ярдів за двісті, там, де вона переходила у берег, починався густий ліс.

— Десь у лісі, — сказав він. — Послухай, Гвіне, ляж-но ось сюди, в цю западинку. Вони можуть знову послати смерть з тієї своєї штукенції.

Вельми неохоче грос пристав на його пораду. Коли вони вже лежали на холодній траві, ледь не торкаючись ногами води, Гвін озвався знову:

— Чому ті двоє вбили Гйої?

— Вони не знали, що він — гнау, — відповів Ренсом. — Пригадуєш, я розповідав вам, що у нашому світі існує тільки один вид гнау. Мабуть, вони думали, що він — звір, і вбили його просто для розваги, або зі страху, або… — тут він завагався, — або тому, що були голодні. Але, Гвіне, я мушу сказати тобі правду. Навіть знаючи, що перед ними гнау, вони все одно можуть вбити його, якщо вважатимуть, що це принесе їм якусь користь.

Ненадовго запала тиша.

— Цікаво, — заговорив знову Ренсом, — чи вони помітили мене, бо ж їм потрібен саме я. Може, мені варто самому піти до них, щоб вони не заглиблювалися далі у ваші землі і більше не чинили вам кривди. Але чому вони не виходять з лісу подивитися, кого вбили?

— Онде й наші, — озирнувшись, повідомив Гвін. Ренсом і собі повернув голову: справді, озеро з одного боку аж порябіло від човнів. Через кілька хвилин основний загін мисливців мав досягнути коси, на якій вони лежали.

— Зрозуміло, вони бояться гросів, тому й не виходять з лісу, — сказав Ренсом. — Я піду до них, Гвіне.

— Ні, — мовив Гвін. — Я думав про це. Все сталося так тому, що ми не послухали елділа. Він сказав, що тобі треба вирушати до Оярси, і ти мав бути вже в дорозі. Ти підеш тепер.

— Але тоді ті криві люгдини залишаться тут і, можливо, накоять ще більше лиха.

— Вони не наважаться напасти на гросів — ти ж сам сказав, що вони нас бояться. Радше вже ми нападемо на них. Не переймайся, вони нічого не побачать і не почують. Ми просто відведемо їх до Оярси. А тобі треба вирушати вже, як звелів елділ.

— Всі подумають, що я втік, бо після смерті Гйої не можу дивитися гросам у вічі.

— Важливо не те, що подумають, а те, що сказав елділ. Ти ж не дитина. А тепер послухай, як дістатися до Мелділорна.

І грос заходився пояснювати йому, що за п’ять днів ходу на південь їхній гандраміт поєднується з іншим гандрамітом, промандрувавши яким на північний захід ще три дні, він добереться до Мелділорна, де перебуває Оярса. Проте існує й коротший шлях, через гори і виступ гарандри між двома каньйонами; ним можна добутися до Мелділорна вже на другий день. Ренсом має дійти лісом до суцільної скелястої стіни на краю гандраміта, а далі просуватися повз гірський кряж на південь, доки не натрапить на дорогу. Цією дорогою треба підніматися вгору, і вже десь там, за вершинами гір, він побачить вежу Оґрея. Огрей йому допоможе. Перед тим, як залишити ліс і податися в гори, варто запастися їстівною травою. Гвін розумів, що в лісі Ренсом може наткнутися на двох інших люгдин.

— Якщо їм вдасться тебе схопити, — сказав він, — то все й трапиться якраз так, як ти кажеш, і вони не підуть далі на наші землі. Та краще, щоб це сталося не тут, а дорогою до Оярси. Думаю, коли ти вирушиш до нього, він уже не дозволить кривим тобі завадити.

Ренсом зовсім не був певен, що це — найкраще рішення як для нього, так і для гросів. Але загибель Гйої вразила його страшенно глибоко, тож він і гадки не мав щось там заперечувати; готовий був пристати на будь-яку пораду, тільки б завдати гросам по змозі менше клопоту, а головне — відвести від них загрозу, опинившись якомога далі звідси. Що відчував Гвін, сказати напевне було годі. Понад усе Ренсомові хотілося почути бодай одне слово прощення, проте він рішуче придушив сильне бажання знову вибухнути цілим потоком жалощів і нарікань на самого себе. Адже Гйої, віддаючи останній подих, назвав його переможцем гнакри — хіба ж це не було великодушним прощенням? Відтак Ренсом постарався добре запам’ятати все, що говорив Гвін про дорогу, яку йому доведеться долати, а тоді попрощався з гросом і сам-один подався до лісу.

XIV

Поки Ренсом прямував до узлісся, у нього в голові снувалося тільки одне: а що, коли зараз гримне ще один постріл? Втім, подумалося також, що він, либонь, потрібен Вестонові з Дивайном радше живим, аніж мертвим, і ця думка допомагала йому зберігати принаймні зовнішній спокій. Поза тим, і грос проводжав його поглядом, доки міг сягнути оком. Але й у лісі Ренсом не почувався у безпеці. Високі стебла без гілля могли слугувати прикриттям тільки за умови, що ворог перебував досить далеко, а власне на це розраховувати й не доводилося. Йому раптом страшенно захотілося закричати і доброхіть здатися Вестонові й Дивайну; тут же в голові спливло і цілком логічне обґрунтування цього вчинку: так можна порятувати гросів від ворогів, адже, щоб віддати його сорнам, тим двом доведеться забратися звідси геть. Та Ренсом трохи знався на психології і чув, що у втікача часом виникає таке-от не надто зрозуміле бажання здатися і відразу, за одним махом, із усім покінчити; йому й самому доводилося переживати щось подібне уві сні. «Все це добряче б’є мені по нервах», подумав він і твердо постановив, що надалі, не перечачи й словом, слухатиметься тільки гросів та елділів, адже всі його спроби діяти на власний розсуд закінчувалися тут, на Малакандрі, доволі печально. Тож Ренсом рішуче заборонив собі піддаватися будь-яким змінам настрою і заповзявся зробити все можливе, щоб таки дістатися до Мелділорна.

Це рішення здавалося тим паче правильним, що викликало в душі чималий острах і досить моторошні передчуття. Адже там, на гарандрі, яку йому треба було перетнути, жили сорни, тож виходило, що він сам, із власної доброї волі, прямує просто у пастку, якої з усіх сил намагався уникнути, відколи вперше ступив на Малакандру. (Тут Ренсом відчув наближення нового приступу сумнівів та страхів, проте зусиллям волі подолав його.) Гаразд, нехай навіть йому поталанить без пригод проминути сорнів і дійти до Мелділорна, але хто ж такий — чи що таке — цей Оярса?