Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Не кричи, раптом хтось почує, – зашипів на неї Орест.

Схоже, подружнє життя молодої пари почалося з сумної ноти. Не те щоб це мене тішило, просто у світлі всіх нових відкриттів відносно нащадка старости я абсолютно не здивована. Радію, що самій пощастило уникнути найбільшої помилки в моєму житті. Інакше потім до кінця днів розплачувалася б за хибний вибір.

Разом із тим, я миттю відшукала, де знаходиться джерело звуку й тихо, на свій сором, підійшла ближче. Так, підслуховувати – діло безчесне й нице, але я не могла не піддатися цікавості.

- І що з того? Люди не дурні. Вони прекрасно знають, кого насправді ти хотів взяти за дружину, – продовжила дівчина піддаватися істерії.

- Знають. І ти знала, коли намовляла мого батька. Проте не зупинилася. Тільки не кажи, що наївно вірила, наче я слухняно відмовлюся від Анни й одразу тебе покохаю, – процідив уїдливо Орест, дивлячись на свою дружину диким поглядом. - Якщо цього не сталося раніше, тепер і поготів не слід на щось сподіватися.

Я напружилась. Випадково надибана розмова ставала дедалі цікавішою. Втім, нічого особливо нового ще не пролунало.

- Не розумію, чому? – слова перейшли у безсилий, ображений шепіт. - Чому ти покохав її, а не мене? Чому так відчайдушно продовжуєш чіплятися за неї? В цієї голодранки немає нічого з того, що маю я. Я забезпечила тебе владою, силою, грошима… Твоя дружина – найжаданіша, найповажніша, наймогутніша.

- Це ти так гадаєш, – скривився наречений. - Мене нудить від твого самолюбства. Ти – некерована, примхлива стерва, котра якогось біса думає, що має владу керувати іншими. І мене ти не кохаєш, просто прагнеш підкорити, як усіх інших. Я цікавий тобі лише тому, що не падаю від одного твого погляду на коліна й не благаю твоєї огидної ласки.

- Припини! – злісно гаркнула Килина.

- Правда очі коле? Ти зруйнувала моє життя, змусила покинути кохану жінку й одружитися з тобою, зробила з мене чудовисько! Направду звела з розуму. Відьма!

- О-о, ні. Ти сам ним став. Я не намовляла тебе її кинути чи гвалтувати, не посилала на вбивство того вовка абощо. У всьому лише твоя провина, – тихо й божевільно розсміялася жінка, за що отримала дзвінкого ляпаса.

В мене аж дух перехопило від подиву. Невже Орест підняв на свою дружину руку? Хай некохану, та все ж.  Хоча, чому я дивуюся? Якщо вірити його словам про почуття до мене й згадати всю ту бридоту, котру він мені пропонував і яку зі мною хотів зробити, не дивно, що з некоханою він поводиться так по-свинськи. Проте мені не шкода Килини: вона має, що має. Шантажем і маніпуляцією нічого доброго собі не заробиш, от і наочний доказ цього.

- Не чекай від мене нічого хорошого. Тепер я – твій чоловік, голова сім’ї, від мене залежить твоє майбутнє. Та, присягаюся, солодким воно точно не буде. Готуйся дізнатися, що таке справжнє пекло.

Сказавши це, Орест злим різким кроком покинув затінок біля сараю, залишивши новоспечену дружину мовчки проливати гарячі люті сльози. Я збиралася теж непомітно повернутися додому, позаяк охоти йти на святкування більше не було, але раптом почула різке:

- Наситила свою цікавість? – презирливий погляд зачепився за мою скромну персону. - Я бачила тебе, тож можеш не ховатися.

Зрозумівши, що звертаються до мене, вийшла зі свого сховку, намагаючись виглядати якомога спокійніше. Хоча всередині вся палала від сорому.

- Насміхатимешся наді мною? – зле.

- Ні, – похитала головою, - ваші сімейні сварки не моя справа.

- Яке благородство! – розсміялася дівчина, але геть не від веселощів. - Аж нудить.

- У вас це сімейне? – не стрималася від колючого.

Дівчина гірко всміхнулася й почала неспішно наближатися.

- Скільки себе пам’ятаю, завжди йому симпатизувала, – почала вона, вочевидь, історію свого невзаємного безрадісного кохання. - Спочатку це не було чимось серйозним – так, звичайна дитяча закоханість, змішана з азартним бажанням отримати найзавиднішого нареченого Мефесу. Проте згодом, це почало переростати у щось більше, щось палкіше. Я давно не сприймаю Ореста як «усіх інших», він став для мене не просто жаданим трофеєм, а чоловіком, котрого я прагнула й досі прагну бачити поруч себе як свого законного мужа, коханого, голову сім’ї. І я майже здійснила свою мрію, от тільки одна гидка, безрідна комаха, наче та гімняна муха, весь час нав’язливо дзижчить, і я ніяк не можу її позбутись.

Образи аж ніяк мене не зачіпали, лише викликали почуття глибокої неприязні до цієї людини. Я звісно знала, що вона й близько не є приємною особою, але щоб настільки! Мені зрозуміла її злість і неприязнь, але така їдка ненависть – поза моїм усвідомленням. Адже ми ніколи не дружили й навіть не спілкувалися, я не зробила їй нічого шкідливого, за що можна було б мене засудити. А те, що покохала Ореста, – не гріх. Ми обоє були вільними й обоє спалахнули взаємними почуттями, тож мали повне право на стосунки. Я, на відміну від декого, не переймала на себе ролі розлучниці.

- Гадаю, тобі краще повернутися до гостей і заспокоїтися, – спокійно порадила я.

- Ти, – моє плече злегка штовхнула тендітна жіноча рука, - мене дратуєш одним своїм існуванням. Орест, хоч і погодився на шлюб, ніколи не стане повністю моїм. Принаймні, поки ти ходиш по цій землі. Поки дихаєш із ним одним повітрям. Поки маячиш перед його очима. Ненавиджу! Прийшов час нарешті позбутися твоєї надокучливості.

З кожним новим словом ображена наречена штовхала мене дедалі сильніше й жорсткіше, аж поки мої ноги, перечепившись за поріг сараю, не звалились на копицю сіна, котра розташовувалася позаду.

- Ти – навіжена! – видихнула шоковано, помалу звівшись на ноги.

- Можливо, – божевільно всміхнулася та. - Це ти зробила мене такою. Але більше я не дозволю псувати моє життя.

Промовивши це, Килина раптом зачинила дерев'яні двері й закріпила на них колодку, тим самим замкнувши мене всередині сараю, повністю заповненого сухим сіном.