Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Що ти в біса коїш? – я миттю підскочила до виходу та спробувала вибратися назовні. Не вийшло: двері трималися міцно.

- Схоже, ти була неуважною. Тому нагадаю, – дівчина схилила голову до щілини у дверях, тихо промовивши: - позбуваюся набридливої мухи.

І голосно хлопнула долонями, наче зловила комара біля обличчя, тихо і зловісно розсміявшись. Опісля схилилася до землі, підняла невеличку олійну лампу, зняла скло й піднесла вогонь до сухих соломинок, які стирчали ззовні.

- Не роби цього! – попросила злякано. Від різкої хвилі холодного й гострого жаху, голос захрип, а в горлі з'явився клубок. Мені не вірилося, що Килина на таке здатна, що готова піти на вбивство заради чоловіка, який її не кохає і який готовий був усе життя їй зраджувати. Справжнє безумство!

- Можеш кричати: тебе все одно ніхто не почує, – натомість попередила наречена, після чого неспішно кудись попрямувала, весело щось наспівуючи.

Мною заволоділа паніка. Вогонь швидко перекинувся на дерев’яні стіни; наче навіжений, стрімко пожирав суху солому й заполоняв увесь вільний простір білим безпросвітним димом. Я кричала на межі сил, давлячись власним кашлем. Намагалася виломити дошки й вибратися на волю, але цвяхи міцно тримали споруду. Наче відверта насмішка, до мене доносився гучний регіт і музика свята, вкотре чула «гірко» й радісний свист чоловіків. Усе це ножами врізалося в моє й без того пошматоване серце і здавалося таким неправильним, таким диким, таким нелюдським. Хіба вони не чують? Хіба не бачать пожежі? Як можуть радіти події, котру язик не повернеться назвати «святом»?

Усі вони… Всі ці люди – смішні блазні, готові догодити комусь задля власного блага. Половина з них навіть не відчувають щирої радості, проте лицемірно всміхаються й лестять старості й усім тим, в чиїх руках зосереджена бодай капля влади. А все заради чого? Заради схильності й милості тих, кому подобається бути владними над кимось. Хто воліє не за правом розпоряджатися долями інших. Люди забули, що на цій землі всі – рівні, що в кожного однакові права й обов’язки. Вони самі породили свої нікчемні страхи, самі створили собі проблеми, а тепер пожинають їх плоди. А точніше – перетворюються на слухняне свійське стадо з деструктивними мізками.

Мені болить за цю несправедливість. Але у своїй біді найбільше винна я сама. Адже мене ніхто не змушував сюди йти, ніхто не намовляв до підслуховування чужої розмови. Це були тільки мої рішення – безглузді й необачні. Варто було залишитися вдома й мовчки пережити цей вечір, не забиваючи голову мізерними дрібницями, а саме такими тепер здавалися мені мої нещодавні думки. Але зараз надто пізно себе картати, надто пізно жалкувати за скоєним.

Дим застилав очі, роздирав груди, змушуючи знову і знову заходитися в шаленому кашлі. Я вже не дихала – ледве хрипіла, не здатна на жодні крики. Лиш глухі стогони виривалися в унісон потріскуванню сухого сіна й дерев’яних балок.

Упавши на коліна, спробувала відірвати від плаття шмат тканини. Зробити це виявилося важко, позаяк тканина була надто цупкою – іноземною, отже, зробленою на совість. Та мені таки вдалося урвати її невеликий кусок, хоча він мало чим допоміг: горілим запахом пропахла навіть моя шкіра.

Раптом дверні дошки здригнулися так, ніби в них врізалося щось здоровенне. Або ж хтось здоровенний. Звук був раптовим і таким жаданим, що я ледве не кинулася щаслива до порогу, однак вчасно зупинилася. Якщо хтось намагається мене врятувати, то ці двері виб'ють з мого тіла дух, щойно зірвуться з петель. Така дурна смерть стала б чорним анекдотом серед народу. А мені ця сумнівна честь до одного місця.

За кілька страшних секунд єдина перепона на шляху до мого порятунку, заскреготівши, рухнула. На порозі лютою фігурою завмер Рейван. Окинувши простір швидким поглядом він миттю вгледів мене й упевнено ринув назустріч. Від полегшення й радості я готова була розплакатися й кинутись йому на шию. Та на це не було часу.

- Не поранена? Йти зможеш? – запитав він хриплим голосом.

- Ні. Так, – коротко відповіла на обидва запитання, вчепившись мертвою хваткою в руку свого рятівника.

- Стережись! – вигукнув чоловік і за мить опинився позаду, прийнявши своїм тілом важку величезну балку, що зірвалася зі стелі.

Споруда тремтіла, доживаючи останні секунди й готуючись звалитися на землю купую попелу й вугілля.

- Ти як? – охнула злякано, втерши невчасні сльози.

- Все добре, не бійся. Ходімо звідси.

Ми швидко посунули в бік виходу й успішно покинули сарай, перш ніж той накрив собою згорілу землю. Споглядаючи все це безумство, я в німій істериці усвідомила, наскільки близько щойно була до того кінця, який називають зустріччю з духами в печері Прощань. Моїм тілом заволодів панічний дрож, зусиллям волі встояла на ногах, що готові були мене зрадити.

- Дякую, – прошепотіла знервовано, шморгнувши носом.

Нова хвиля істерики підступала доволі стрімко. Я знала: от-от мої нерви здадуть – і я дам волю сльозам, що важким клубком застрягли у мене в горлі. Очі намертво прикипіли до купи попелу й чорних балок, які досі пожирав ненаситний вогонь. І хоч найгірше було позаду, страх нікуди не відійшов, натомість надійно засівши в найвіддаленіших куточках мого серця.

Цей вечір, цей випадок я не забуду ніколи.

- Як ти там, чорт забирай, опинилася? – чоловік раптом притягнув мене до себе й міцно стис у своїх обіймах.

Це направду вибило мене з колії, та я не стала пручатися чи вириватися. В цей момент мені потрібна була бодай чиясь підтримка. Хотілося відчути, що я не сама. Хотілося почути втішні слова. Хотілося просто позбутися страхітливої самотності й переконатися, що не всі люди такі, як мефесці. Такі як Орест чи Килина.

Вони гризуться не гірше собак, хоч ідеально підходять одне одному. Обоє егоїстичні, жорстокі й безпринципні. Обоє вміють ламати життя.

Ненавиджу!

Я не спромоглася на відповідь. Натомість зайшлась у гіркому зляканому плачі. Дала волю почуттям, які шматували мене зсередини. Вибухнула, наче емоційна бомба, підірвана зневірою й глибоким розчаруванням у людях.