Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 125
Перейти на сторінку:
для нас, простих людей, – пустий звук. Мене тут шанують не через те, що я народила тебе, а через те, що народила Елізу. Вона, хоч і не вчилася й навіть середню школу не закінчила, але зуміла стати поважною синьйорою. А ти зі своїм дипломом що утнула? Мені лише діток твоїх шкода: такі гарненькі та розумненькі! Ти про них подумала? При батькові жили як у кіно показують, а ти їх приперла до Неаполя?!

– Це ж я їх так виховала, мамо. Я, а не їхній батько. І куди б я їх не привезла, роститиму саме так.

– Яка ж ти задавака! Матір Божа, як же я помилялася щодо тебе! Я гадала, що то Ліна з вас задавака. Твоя подруга купила батькам хату, а ти що зробила? Твоя подруга командує тут усіма, навіть Мікеле Солара танцює під її дудку! А ти ким командуєш? Отим нікчемою, синком Сарраторе?

Тут вона заходилася вихваляти Лілу: яка ж вона гарна, яка щедра, тепер у неї не абищо, а власна фірма, вони з Енцо справді зуміли розкрутитися. Нарешті я збагнула, що найбільшою моєю виною, на материну думку, було те, що їй довелося визнати: порівняно з Лілою я ні на що не годилася. Коли вона заявила, що збирається приготувати щось на обід для Деде й Ельзи, навмисно не згадавши мене, я зрозуміла, що мене запрошувати їй не хочеться. Я засмутилася й пішла.

32

Вийшовши з двору на трасу, я на мить зупинилася, не знаючи, що робити: зачекати біля воріт батька й привітатися з ним, чи прогулятися вулицями в пошуках братів, чи навідатися до сестри, якщо вона вдома? Я знайшла телефонну кабіну, набрала Елізин номер, потім повела доньок через увесь район аж до її величезної квартири, звідки було видно Везувій. Її вагітність ще не було помітно, але я відзначила про себе, як сестра змінилася. Через таку природну для жінки зміну вона якось відразу подорослішала і водночас погрубішала. У її тілі, словах, тоні з’явилася надмірна вульгарність. Обличчя набрякло і набуло землистого відтінку, а настрою зовсім не було, тож зустріла вона нас без особливої радості. Ні на мить я не помітила в ній любові до мене, того її дитячого захоплення. А коли я заговорила про погане самопочуття матері, Еліза відразу насупилася й різко відповіла, чого з нею ніколи не бувало, принаймні у розмовах зі мною:

– Лену, лікар сказав, що тілом вона здорова, то в неї душа болить. Мама не хвора, то треба душевний біль лікувати. Якби ти не завдала їй стільки болю й розчарувань, то вона б не була в такому стані.

– Що за нісенітниці ти верзеш?!

Тут вона ще більше наїжачилася:

– Нісенітниці?! Я тобі так скажу: у мами здоров’я більше, ніж у мене! І хай там як, але якщо ти вже переїхала до Неаполя, то тепер піклуйся сама про неї, нічого звалювати все мені на шию! Якщо вона відчує трохи більше уваги, то знову розквітне.

Я намагалася стримуватися, сваритися мені не хотілося. Чому вона розмовляла зі мною таким тоном? Я теж змінилася на гірше, як оце вона? Куди поділися наші сестринські почуття? Чи то на прикладі Елізи, як найменшої в родині, можна було визначити, що наш район впливав на людей ще гірше, ніж у минулому? Донькам, які чемно сиділи мовчки, розчаровані тітчиною неувагою, я дозволила доїсти карамельки від бабусі. Потім запитала в сестри:

– А з Марчелло у тебе як?

– Добре, а як ще має бути? Якби не всі ті труднощі, що звалилися йому на голову після смерті матері, то взагалі були б щасливими.

– Що за труднощі?

– Труднощі, Лену, труднощі. Ти пиши собі книжки, у житті воно геть інакше.

– А як Пеппе і Джанні?

– Працюють.

– Ніяк не вдається з ними побачитися.

– То це твоя вина: частіше треба бувати.

– Тепер буватиму частіше.

– Молодець. То спробуй побалакати трохи зі своєю подругою Ліною.

– А що таке?

– Та нічого. Але серед труднощів Марчелло є й вона.

– Тобто?

– У Ліни спитай, якщо вона тобі розповість. І ще: скажи їй, хай знає своє місце.

В Елізиному тоні я розпізнала погрозливі нотки, притаманні Соларам, і зрозуміла, що нам із нею більше не відродити колишню довіру. Я пояснила, що стосунки з Ліною дещо розладилися, але я щойно дізналася від матері, що вона більше не працює з Мікеле і відкрила свою фірму. Еліза вибухнула:

– Ага, за наші гроші!

– Поясни.

– Та що тут пояснювати, Лену?! Обдурила Мікеле, як схотіла! Але з Марчелло такий номер у неї не пройде.

33

Еліза теж не запросила нас пообідати. Лише тоді, коли проводила до дверей, усвідомила, що повелася нечемно, і звернулася до Ельзи:

– Ходи-но з тітонькою!

Вони вийшли вдвох до іншої кімнати, чим змусили Деде страждати: дівчинка вчепилася за мою руку, аби не почуватися покинутою. Коли вони повернулися, обличчя в Ельзи було серйозним, але водночас повеселілим. Моя сестра, здавалося, ледве трималася на ногах від утоми й зачинила за нами двері відразу, як тільки ми вийшли на сходовий майданчик.

Надворі донька показала таємничий подарунок тітоньки: двадцять тисяч лір. Еліза подарувала гроші, як то робили в нашому дитинстві деякі заможніші родичі. Але в той час гроші лише здавалися подарунком для дітей, насправді ми були зобов’язані віддати їх матері, аби вона витратила їх на проживання родини. Схоже, Еліза теж хотіла передати гроші не Ельзі, а мені, але з іншою метою. Тими двадцятьма тисячами лір, яких вистачило б хіба що на три дитячі книжки з кольоровими обкладинками, вона показувала мені, що Марчелло її кохав і дбав про те, щоб їй жилося добре.

Я заспокоїла доньок, які вже сварилися. Довелося як слід допитати Ельзу, щоб вона зізналася: тітка наказала гроші поділити, десять тисяч їй і десять тисяч Деде. Вони все ще скублися і штовхали одна одну, коли я почула, що мене хтось кличе. То була Кармен, замотана у широку синю робу бензозаправниці. За сварками доньок я забула обійти десятою дорогою заправку. Тепер подруга дитинства привітно махала мені рукою, а її чорні як смола кучері пишно обрамляли широке відкрите обличчя.

Я не втрималася, щоб не відповісти на привітання. Кармен зачинила заправку, запросила нас обідати. Згодом прийшов її чоловік, з яким я до цього не була знайома. Він побіг до початкової школи забрати дітей. У них було двоє хлопчиків, один – Ельзин одноліток, а другий – на рік молодший. Як виявилося, чоловік Кармен мав лагідну вдачу, був чемний і привітний. Разом із дітлахами він накрив на стіл, а після обіду прибрав і перемив посуд. Мені ще ні разу не доводилося бачити такого взаєморозуміння й взаємоповаги

1 ... 28 29 30 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"