Читати книгу - "Ліс таємниць"

було вирішити, що сказати, коли хтось помітить їхню відсутність.

— Я так думаю, нам варто пополювати ще трохи, — пояснив він Сіросмугові. — Тоді принаймні…

Проте його перебив радісний нявкіт на узліссі:

— Вогнесерде! Вогнесерде!

Вогнесерд, не вірячи власним очам, витріщився на маленького білого котика, що саме вибіг із орляка на узлісся. Хмарко!

— Побий мене грім! — вилаявся Сіросмуг.

Вогнесерд рушив назустріч кошеняті, відчуваючи, як усередині нього все холоне.

— Хмарку, що ти тут робиш? — запитав він. — Я ж тобі сказав сидіти в яслах.

— Я за вами стежив, — гордо оголосив Хмарко. — Від самого табору.

Глянувши в ясні сині очі кошеняти, Вогнесерд відчув, що треба чекати біди. Тепер у них немає жодних шансів прослизнути назад до табору з байкою про досвітнє полювання. Хмарко явно бачив, як вони переходять річку.

— Я йшов на ваш запах аж до тих підводних каменів, — не вгавав Хмарко. — Вогнесерде, що ви із Сіросмугом робили на Річкових землях?

І перш ніж Вогнесерд устиг бодай обміркувати відповідь, в розмову втрутився ще один голос — низьке, загрозливе гарчання.

— Так, я теж хотів би дізнатися. Якщо можна.

Побачивши Тигрокіготя, що виходив із сухого брунатного орляка, Вогнесерд відчув, як його покидають сили. Він стояв із напівроззявленим ротом — здавалося, що паніка геть відключила його мозок.

— Вогнесерд дуже сміливий! — нявкнув Хмарко. — Він ходив на особливе вояцьке завдання.

— Та ну? — прошипів Тигрокіготь, а в його очах спалахнула цікавість. — Він тобі не сказав, що то було за особливе завдання?

— Ні, але я можу вгадати, — Хмарко аж нетямився з радощів. — Вони із Сіросмугом шпигували за Річковим Кланом, отак. Вогнесерде, а ти…

— Цить, малий, — урвав його Тигрокіготь. — Ну? — він повернувся до Вогнесерда. — То це правда?

Вогнесерд глянув на Сіросмуга. Його друг заціпенів, втупивши нажаханий погляд у воєводу. Очевидно, корисних порад чекати не доводилось.

— Ми хотіли побачити, як високо піднялись паводки, — нявкнув Вогнесерд. Ну бо ж це була не зовсім брехня.

— Овва? — Тигрокіготь замовк, показово роззираючись у всіх напрямках, а тоді запитав: — Що ж трапилося з рештою вашого патруля? Та й хтось же мав вас відправити, — додав він, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти. — Я вас не посилав...

— Та ми просто подумали... — несміливо почав Сіросмуг.

Тигрокіготь на нього навіть не глянув. Він нахилився так близько до Вогнесерда, що той відчував його гарячий, затхлий подих.

— На мою особисту думку, кицюню, ти щось забагато водишся з Річковим Кланом. Може, ти ходив туди шпигувати за ними — а може, ти шпигуєш для них. Ти на чиєму боці?

— Ти не маєш права мене звинувачувати! — Вогнесерд не міг стримати люті. — Я відданий Громовому Клану.

Тигрокіготь грубо загарчав:

— Тоді ти, звісно, не будеш проти, якщо я розповім Синьозірці про ці ваші походеньки. А тоді глянемо, чи вона вважає тебе відданим. Що ж до тебе… — він подивився на Хмарка, який намагався хоробро зустріти бурштиновий погляд воєводи, але все ж відійшов на кілька кроків. — Синьозірка наче ясно казала, що кошенятам не вільно самотою виходити з табору. Чи ти гадаєш, що правила Клану не стосуються тебе так само, як твого дядька-кицюні?

Хмарко не відповів, у його синіх оченятах відбився переляк.

Тигрокіготь повернувся і пірнув у хащі.

— Ходімо, нема часу. Давайте за мною, ви всі, — кинув він.

Коли вони прийшли до табору, Синьозірка сиділа біля підніжжя Високого Каменя. Їй саме звітував патруль у складі Білошторма, Довгохвоста і Мишошубки.

— Струмок вийшов із берегів угору аж до Громошляху, — долинули до Вогнесерда слова Білошторма. — Якщо вода не спаде, то на наступне Зборище ми просто не дістанемось.

— Та ж іще є час... — Синьозірка урвала мову, помітивши Тигрокігтя, що наближався до неї. — Так, у чому справа?

— Я тут привів тобі котів, — прогарчав воєвода. — Одне неслухняне кошеня і двох зрадників.

— Зрадників! — повторив Довгохвіст. У його очах, коли він глянув на Вогнесерда, спалахнув недобрий вогник. — Іншого я від кицюні й не чекав, — форкнув він.

— Годі цього, — наказала Синьозірка, в її голосі почулася нотка зневаги. Вона повернулась до патрульних котів. — Ви всі вільні.

Тоді провідниця звернулася до Тигрокігтя:

— Розкажи, що сталося.

— Я побачив, як малий тікає з табору, — почав Тигрокіготь, показуючи хвостом на Хмарка. — І це після того, як ти заборонила кошенятам і новакам виходити з табору без вояка. Я хотів його завернути, але коли піднявся на схил, то зрозумів, що він іде на запах.

Воєвода замовк, а тоді виклично глянув на Вогнесерда із Сіросмугом і продовжив:

— Слід вів до тих каменів, що зараз опинилися під водою, нижче від Сонячних Скель. Що ж я там побачив? Наших бравих вояків, — Тигрокіготь зневажливо виплюнув ці слова, — які поверталися з території Річкового Клану. Я запитав, що вони там робили, і мені наплели сім мішків гречаної вовни про воду, яка розлилась.

Вогнесерд уже був готовий, що Синьозірка розлютиться, але вона зберігала спокій.

— Це правда? — запитала провідниця.

Поки вони поверталися від броду до річки, у Вогнесерда було вдосталь часу подумати. Важко навіть уявити, які неприємності на нього чекатимуть, якщо він знову спробує збрехати Синьозірці. Побачивши її мудрість і зустрівшись із пронизливим поглядом блакитних очей, Вогнесерд збагнув, що повинен сказати правду.

— Так, ми можемо пояснити, але… — він зиркнув на Тигрокігтя.

На довгу-довгу мить Синьозірка заплющила очі. Коли ж провідниця знову їх розплющила, неможливо було сказати, про що вона думає.

— Тигрокігтю, далі я сама. Можеш іти.

Воєвода, здавалося, хотів спершу заперечити, але під пильним поглядом блакитних очей Синьозірки не наважився розтулити рота. Він коротко кивнув їй і рушив до купи свіжини.

— Ну а зараз, Хмарку, — нявкнула Синьозірка, повертаючись до білого кошеняти. — Чи відомо тобі, чому я наказала кошенятам і новакам не виходити поодинці?

— Бо повінь небезпечна, — похнюпившись, відповів Хмарко. — Але я...

— Ти не послухався мене, тож будеш покараний. Такий закон Клану.

На мить Вогнесерду здалося, що Хмарко почне вередувати, але малий просто схилив голову і тихенько нявкнув:

— Так, Синьозірко.

— Тигрокіготь наказав тобі допомагати старійшинам? Що ж, можеш робити це й надалі. Допомагати іншим котам зі свого Клану — велика честь. А тобі слід затямити, що слідувати волі Клану також велика честь. Тому йди і спитай старійшин, чи мають вони для тебе якусь роботу.

Хмарко знову схилив голову і подріботів галявою, високо задерши хвоста. Вогнесердові здавалося, що малому взагалі подобається глядіти старійшин. Отже, це покарання далеко не найгірший варіант із можливих. Він переймався тим, що Хмарко, можливо, досі ще не засвоїв як слід правила Клану та