Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Розділ 17

Мерія розташована в центрі міста, та мені ніколи не приходилось там бувати. До сьогоднішнього дня. Небагатослівний водій проводить мене на другий поверх, заводить у прийомний зал. Молода красива секретарка з модним манікюром дарує нам байдужий погляд.

-         Повідом шефа, що я привіз дівчину, - сухо говорить їй водій і покидає приміщення.

Я оглядаюсь навколо. Помічаю позаду декількох людей, що сидять під стіною у кріслах і терпляче чекають своєї черги. Жінка, котра знаходиться найближче до кабінету, незадоволено зиркає, коли секретарка позачергово проводить мене до директора.

Просторий кабінет заливає сонячне світло з широкого, майже на всю стіну, вікна. У кутку всією своєю масивністю розложився білий шкіряний диван. Зім’яті декоративні подушки свідчать, що відпочивають на ньому досить часто. Сам господар цього приміщення розташувався по центрі, за лакованим дубовим столом, заставним різними паперами, папками і іншою канцелярією.

Я повільно крокую по м’якому зеленому килимку. Олександр Петрович сидить з папкою в руках і уважно вивчає документацію.

-         Сідай, - по діловому кидає мені, навіть не піднявши очей.

Я вмощуюсь у м’яке крісло навпроти нього і розслаблено спираюсь на спинку. Чоловік продовжує свої справи, роблячи вигляд, наче мене не існує. Намагається показати, хто тут головний. Я уважно спостерігаю за його діями, як він різко перевертає сторінки, хмуриться при прочитані певних місць і зауважую, як сильно Давид схожий на нього.

-         Отже, - закриває папку і підносить на мене важкий погляд зелених очей. – Що у тебе з моїм сином?

-         Нічого, - розгублено відповідаю, заставна зненацька різким запитанням.

-         Не бреши мені, - підносить він голос. – Ти вчора була з ним і після вашої зустрічі він був занадто збуджений і агресивний. Що ти йому наговорила?

-         Нічого, - повторюю. Від його напору стискаюсь у клубок, не розумію його претензій. – Чому ви вирішили, що я до цього причетна?

-         Кожного разу після вашого спілкування він веде себе по іншому. Ти впливаєш на нього. Ти щось йому пообіцяла?

-         Ні. Ми просто поговорили, нічого особливого, - про поцілунок я волію мовчати. – Ми взагалі не бачились декілька місяців.

Чоловік вивчаючи дивиться на мене, задумано зморщує лоба. Напевно вирішує, чи вірити мені.

-         Розумієш, - починає м’яко, поблажливо. - Давид трохи не стабільний, з самого дитинства у мене з ним проблеми. Іноді до нього приходять думки, що з його життям щось не так. Що я тримаю його під контролем.

Він перестає на мене тиснути і говорить досить спокійно. Те, як він думає про сина бентежить, він наче не сприймає його серйозно.

-         А хіба це не так? – хмурюсь, згадавши слова Давида.

-         Я будую йому хороше майбутнє, - самовпевнено виговорює Олександр Петрович. - Він повинен дякувати небесам, що родився в сім’ї, де є такі можливості. Чого йому ще треба?

Він справді не розуміє свого сина і думає, що той просто не цінує усі старання. Його думка найважливіша і іншої просто не може бути.

-         Може трохи свободи, - наважуюсь висловити свою позицію.

І відразу натикаюсь на негатив. Він грізно свердлить мене очима. Спирається на стіл руками і хилиться у перед, нависаючи наді мною грізною скалою.

-         Слухай мене, дівчино, - ричить, намагається налякати. - Такі як ти збивають його з правильного шляху. Не знаю чому, та він тобою зацікавився. І мені це не подобається. Я хочу, щоб ти трималась від нього подалі і ніколи з ним не зустрічалась.

-         А мені здається він дорослий хлопчик і сам може вибирати з ким спілкуватись, - на свій подив страху більше не відчуваю і говорю досить впевнено.

Дивлюсь йому в очі, піднявши високо підборіддя.

-         Ти не грайся зі мною, - люто шипить, розуміючи, що я не під його контролем  - Я с тобою не жартую. Якщо маєш розум, то послухаєш моєї поради.

-         Хіба це була порада? – саркастично вимовляю.

-         Повір мені, поки що так. А далі все залежить від тебе.

Відчуваю в його словах погрозу. Думаю, на які вчинки цей чоловік може бути здатний. Перевіряти не хочеться. З одної сторони ця розмова безглузда, адже з Давидом наділі не збиралась спілкуватись. З іншої сторони, десь глибоко в душі відчуваю зародження бунту. Та як він сміє мені вказувати? Він мені ніхто і слухатись його не зобов’язана. Хочеться на зло, цьому самовпевненому багатію, зустрітись з його сином і мило поспілкуватись.

Олександр Петрович важко гепається на своє місце, бере на автоматі ручку, котра лежала на столі, і нервово нею перевертає.

-         Ти ж зрозумій, - його голос знову спокійний і стриманий, погляд доброзичливий. – Ви дуже різні, вас нічого не об’єднує. Він тобою зацікавився, бо ти, як та новинка - невідома і таємнича. Та він швидко втратить до тебе інтерес. Крім того ж в нього чудова дівчина з його кола.

Я незадоволено хмурюсь. Чоловік з захватом згадує про дочку свого колеги, чітко виділивши моє низьке становище. Прямо тикає в обличчя мою бідність. Низько. І так у дусі багача охмелілого від влади.

-         Це все? Чи ще будуть якісь поради? – сухо запитую, навмисно виділивши останнє слово.

Він посміхається, задоволений своїм результатом. Не залякав, то хоч принизив. Вважає, що свого добився.

-         Так, - блискає вивчаючим поглядом. – Можеш бути вільна.

Я не прощаюсь. Просто виходжу з кабінету. Не бачу нікого перед собою, на автоматі виходжу з будівлі. Яскраве сонце ріже очі і я скривившись, прижмурююсь. Неприємний осад від зустрічі лежить важким багажем. Відчуваю себе брудною і розтоптаною, та водночас злість прокидається в душі.

Самовпевнена людина. Думає, що керує усім навколо, хоче контролювати кожного, хто попадеться на шляху. Важко дихаю від обурення. Ніколи не стикалась із таким ставленням. Давид не брехав учора. Мабуть даремно я йому не повірила. Та я не він і підкорюватись чужій волі не збираюсь. Сама вирішую, чи спілкуватись з Давидом чи ні. Погрози його батька підштовхують робити все наперекір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍