Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

було так. По сльозинці вичавили. А отепер ми ревли — то вже ревли! Сльози заливали нам очі, й ми не бачили, як хвилі б’ють у дверцята машини, як безумно махають перед дядь-Гришиними очима двірники, змиваючи кригу та піну, — ми нічого не бачили. Але й нічого вже не боялися.

Я навіщо це вам розповів? Просто щоби ви не думали, ніби я в Інну закоханий чи вона — в мене. Ми просто друзі з дитячого садка. Бо якби я був у неї закоханий, то після такого нізащо би не кинув музичної школи. Я би ходив із нею й далі. Тому що не приведи лихо їй утрапити ще раз у таку халепу, як тоді. Та ще й самій! Але такого вже бути не може. Тепер у нас прекрасний міст завдовжки два кілометри. Ні йому, ні людям на ньому ніяка погода не страшна. Й автобуси тепер їздять у будь-яку погоду. Втім, може, тут я і загнув. Бог його знає, чи то справді так.

Міст — це точно. А про автобуси… Ну, просто я не мав нагоди пересвідчитись у цьому. Та воно ж і так ясно — правда?

Словом, залишивши малого самого вдома, я пішов до Інни. Через дорогу. Знаєте, просто подивитися, як вона там, довідатися, що всі ті дні поробляла… Ну, ви мене розумієте.

Розділ 4

Усі думають, що вони все розуміють краще всіх. Тільки й чути: роби так, не ходи туди, нада було перевірити… Можна подумати, що міліціонером може бути хто попало! Ще й цей шофер навчає, як вести слєдствіє…

Я з вечора відійти не можу. Ну, нічого. Ми ще побачимо, хто кого. Час буде. Тепер у мене інші заданія, про які я тобі, Василю, нічого не скажу. От коли розкрию приступлєніє, накрию всю банду, тоді побачиш, хто тут справжній хазяїн. А коли переведуть мене слідчим в облуправлєніє або й у прокуратуру, то ще побачимо, як Степан Пилипович буде разговарювать. Зранку було на дощ, так я рішив піти по-штатському. Заодно подивитися, як там моя підопічна на Клубній. Я вже знаю, що вона не нєженка, вранці довго не спить. А якщо побачу, що її надворі нема, значить спить. А це що значить? Самі понімаєте не хуже мого.

Ну, а коли вже був на Клубній, пішов дощ. Ясно, що на подвір’ї нікого не буде. Ну, та ладно. Піду на роботу. По Клубній даже лучче: тут людей менше, не буду привлікать вніманіє. Я зсутулився, щоби не пізнали, й повільно рушив уздовж вулиці, насунувши шляпу на лоба.

Дощик був несильний, теплий. Навіть приятно гулять по такій погоді після вчорашньої жари. Дощик навіть калюж не залишав: вода зразу проходила крізь пісок кудись углуб землі.

А прямо серед дороги лежав мертвий голуб. У мене аж руки затрусилися. Я, звичайно, не пацан, щоб ганяти голубів. Але голуб’ятню маю — з юності збереглася. Перевіз сюди до Варварки, коли женився. Голубів там небагато. Та й рідких порід уже нема: кого зманили, а хто й так загинув. Кібців раніше тут було більше — від них велика шкода була.

Однак цього голуба я зразу взнав. Турман із сідловидим малюнком. Таких уже дуже мало у Варварці. Та їх ніколи багато й не було. Ще як я занімався цим дєлом, турман — це було щось таке! А тепер — вапще рідкість. Я присів на корточки, розглядаючи мертвого птаха. Ну, тут і так усе було зрозуміло. Якби його вбив кіт, то вже би половину з’їв. Навіть коли б він тіко-шо його вбив, побачив мене і втік… Та не втікав би він від людини, залишивши свою здобич. Ні. І кібець його не міг так убити. Та й не дав би він йому впасти на землю — перехопив би. Кібець уміє летіти вниз швидше, ніж камінь падає. І знову ж, де ті кібці? Село розрослося, як павутиння, і вони кудись перебралися. Знають, скіки у людей ружжів і як вони бережуть своїх голубів та курчат.

Голуба вбила людина. І то навмисно. Спеціально хтось убив. Просто скрутив голову. Ніяке животне так не вміє. Щоб убити такого дорогого голуба, треба мати причину. А причина може бути тіко одна: месть. Хто у нас тут головний голуб’ятник на Клубній? Звісно, Сепар. Ось і хата його прямо напротів. Тут голуба й кинули. Давно дохлого, щоб коти не забрали й не з’їли. Щоби було видно, що це за птах і чому його тут кинули.

Я взяв мокре тільце в руки й підійшов до калітки Сепарів.

— Коля! — гукнув я. — Коль!

Він через півхвилини визирнув у вікно, а потім зразу вискочив на двір. Мене він, похоже, не взнав, тому сміливо пішов до калітки. І тіки за два метри до неї зупинився. Злякався. Правильно, Колю. Міліцію треба боятися.

— Ходи сюди, — сказав я. — Ось знайшов під твоїми ворітьми. Твій?

Розпатлане Коліне волосся не опустилося під дощем, а ніби аж іще більше настовбурчилося. Він дивився на птаха і щось бурмотів собі під носа. Я не зразу і зрозумів. А тоді зрозумів.

— За що? За що? — наче папугай, повторював він два слова.

— Не знаю, за що, — відповів я. — Отут валявся на дорозі. І вбитий уже давно. Ще вночі підкинули. Думали, ти знаєш, за що…

Я допитливо зазирав у його чорні очі, але нічого, крім розпачу й отчаяния, в них не було. А треба, щоби було. Заявлєнія в отдєленії про війну голуб’ятників не було. А участок — мій. Я перший должен усе знати. І я б його розколов. Тут і говорити нема про що. Але сталося таке, що геть позбавило мене самообладанія.

За спиною я почув чоловічий голос:

— Не нада меня провожать. Досвіданія.

Я озирнувся й побачив… Кого б ви думали? Слєдувателя обласної прокуратури, що виходив зі Свєткиного двору. Якось він виступав у суді, коли у нас розглядалося діло про хіщенія. Я його ніколи не забуду: він так пихато говорив, наче серед папуасів виступав. Я сидів у залі, бо там був свідєтєлєм Семілєт із мого участка. От тільки фамілію його забув… Ну, цього слєдуватєля, а не Семілєта, звичайно. А він мене міг і не запам’ятати: мало хто в залі суда сидить. Я тоді ще й у формі був, а тут же по гражданкі.

Господи, як же його фамілія?

Я знову поглянув на Колю й побачив, що він