Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

тривожило молодого капітана. Вітер не стихав і коливання ртутного стовпчика у барометрі передбачало новий напад урагану. Дік Сенд вже почав побоюватися, що знову доведеться, прибравши усі вітрила, бігти навтьоки від бурі. Адже так важливо було зберегти хоча б марсель! І він вирішив не спускати його, допоки вітер не набуде загрозливої сили. Щоб зміцнити щогли, він наказав обтягнути ванти та фордуни: положення «Пілігрима» надзвичайно б похитнулося, якби він втратив свій рангоут[52].

Зо два рази барометр різко стрибав вгору — це загрожувало тим, що вітер змінить напрям і почне дути зі сходу.

Тоді доведеться йти майже прямо проти нього.

Новий привід тривоги для Діка Сенда. Що робити, якщо вітер перекинеться на супротивний? Лавірувати? Але ж яка це затримка, який ризик знову відкинутися назад у відкрите море!

На щастя, його побоювання не виправдалися. Протягом декількох днів вітер мінявся то на північний, то на південний, але врешті-решт знову стійко задув із заходу. Проте, він був, як і раніше, дуже сильним і розхитував щогли.

Настало 5 квітня. Пройшло вже більше двох місяців відколи «Пілігрим» покинув Нову Зеландію. Впродовж перших двадцяти днів то штилі, то зустрічні вітри затримували судно. Потому подув погожий вітер і «Пілігрим» швидко став приближатися до землі. Особливо великою була швидкість ходу під час урагану: Дік Сенд вважав, що судно проходило в середньому не менше двохсот миль на добу. Чому ж в такому разі воно досі не досягло берегів? Невже узбережжя тікало від «Пілігрима»? Це було абсолютно незрозумілим!

Та все ж суша не з'являлася навіть попри те, що один із негрів безперервно видивлявся її з висоти бом-брам-рея.

Часто Дік Сенд сам піднімався на щоглу. Він довго дивився в підзорну трубу, вишукуючи темний силует якоїсь гірської вершини. Анди, як відомо, дуже високі, і тому вершини їх слід було шукати серед хмар, що тягнуться над серпанком горизонту.

Багато разів Том та його товариші помилялися, приймаючи за сушу яку-небудь віддалену хмару незвичної форми. Траплялося, що вони наполегливо стверджували, ніби дійсно бачать землю, однак за деякий час їм доводилося визнати, що вони стали жертвою зорового обману. Уявна земля зрушувалася з місця, розпливалася та безслідно зникала.

Проте 6 квітня для сумнівів не залишилося місця.

Була восьма година ранку. Дік Сенд щойно виліз на рею. Перші промені сонця розігнали туман і лінія горизонту виднілася досить виразно.

І тут з вуст Діка Сенда вирвався нарешті довгожданне:

— Земля! Попереду земля!

Почувши ці слова, на палубу вибігли усі: маленький Джек, допитливий, як усі діти; місіс Уелдон, яка сподівалася, що суша на горизонті покладе край усім її стражданням; Том та його товариші, яким не терпілося ступити на свою землю; і навіть кузен Бенедикт, який мріяв збагатити свою колекцію новими комахами.

Один лише Негоро не з'явився.

Усі вони бачили тепер те, що побачив Дік Сенд: одні — насправді, інші — крізь віру. Але Дік був досвідченим моряком, він звик вдивлятися в морську далечінь і не міг помилитися. І дійсно, за годину всім стало зрозуміло, що цього разу їхня надія справдилася.

На сході, на відстані близька чотирьох миль, виднівся досить низький берег — таким принаймні він здавався. За ним повинні були височіти Анди, однак залишки хмар від колишньої бурі не дозволили розгледіти їхніх верхівок.

«Пілігрим» йшов прямо до берега, який зростав та підіймався прямо на очах.

За дві години судно від суші відокремлювало три милі.

Берегова лінія закінчувалася на північному сході досить високим мисом, біля підніжжя якого виднілося щось на зразок відкритого рейду. На південному сході земля врізалася в океан вузькою низинною косою.

Біля берега височіло пасмо невисоких скель, над яким на тлі неба темніли дерева. Згідно карти десь позаду них повинні майоріти Анди.

Ані людського житла, ані порту, ані гирла річки, де корабель міг би віднайти безпечний притулок!

Вітер гнав «Пілігрим» прямісенько до землі. Відсутність вітрил та сильний прибережний вітер не давали Діку можливості змінити курс.

Попереду вимальовувалася довга смуга прибережних рифів, на яких вирувала та пінилася вода. Видно було, як хвилі злітають до середини висоти скель. Прибій, поза сумнівом, був дуже сильним.

Дік Сенд деякий час стояв на носі, пильно вдивляючись у берег. Потому, не промовивши жодного слова, він повернувся на корму і став до штурвалу.

Вітер все міцнішав. Швидко «Пілігрим» опинився всього лише за одну милю від берега.

Тепер Дік Сенд побачив маленьку бухту і вирішив направити до неї корабель. Однак, щоб потрапити до неї, потрібно було оминути бар'єр з підводних скель, а проскочити повз них було дуже важко. Буруни вказували на малу глибину вздовж усієї смуги рифів.

Цієї хвилі Дінго, який гасав палубою туди й назад, кинувся на ніс та, втупившись в землю, протяжно та тужливо завив. Здавалося, собака упізнав цей берег і його вигляд пробудив в ньому якісь сумні спогади.

Негоро, поза сумнівом, почув це виття — він вийшов зі своєї каюти і, попри побоювань через собаку, встав на носі, спершись на борт.

На щастя для нього, Дінго продовжував тужливо вити, дивлячись на берег, і не звернув на кока жодної уваги.

Негоро дивився на люті буруни без жодного остраху. Місіс Уелдон, що спостерігала за ним, тим не менш здалося, що його обличчя почервоніло, а риси здригнулися.

Невже Негоро знав цей берег, до якого вітер мчав «Пілігрим»?

Тим часом Дік Сенд передав штурвал старому Томові. Востаннє він пішов на ніс подивитися на бухту, що помалу відкривалася для зору.

— Місіс Уелдон, — промовив він потому твердим голосом, — я не сподіваюся більше знайти безпечний притулок. Не пізніше ніж за півгодини корабель, незважаючи на всі мої зусилля, опиниться на рифах. Доведеться викинутися на берег. Я не приведу «Пілігрим» в порт. Щоб врятувати вас, я повинен знищити його. Однак, вагатися тут ніколи.

— Ти зробив все, що від тебе залежало, Діку? — запитала місіс Уелдон.

— Все! — відповів юнак.

І він негайно ж зайнявся підготовкою до майбутнього небезпечного маневру.

Передусім місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт та Нен мусили вдягти рятувальні пояси. Том, негри-матроси та сам Дік були відмінними плавцями, проте і вони вжили заходів на випадок, якщо їх викине в море.

Геркулесові доручили допомагати місіс Уелдон. Молодий капітан взяв на себе турботу про Джека. Кузен Бенедикт, дуже спокійний, вийшов на палубу, перекинувши через плече свою металеву коробку з комахами. Дік доручив його Батові та Актіону. Що стосується Негоро, то його вражаюча холоднокровність свідчила про те, що він