Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

15

- Ну ось, казала ж я, що вам без мене ніяк...- бурчала, не вгамовувалася Хана.

Я не відповідала і не коментувала, а квапливо крокувала вузькою стежкою, що чітко виднілася у світлі нічного світила. Алім, ніби відчув серйозність ситуації і мовчки сидів у мене на руках, дивлячись навколо захопленими величезними очима.

- Не встигла я задрімати, як навколо вас уже змій кільцем скрутився...

- Хана, помовч, - не витримала я, намагаючись вгамувати тремтіння. Варто було мені згадати про монстра, як у мене волосся дибки вставало від жаху. І як, питається, його вартові не помітили? І чому він раптом до намету прокрався, а не, скажімо, відправився поласувати залишками вечері?

- І взагалі, я не Хана, а Хані. І чому це « помовч»? Хіба я не врятувала вас від монстра? Де ж ваша вдячність?

- І як же ти нас урятувала, рятівниця? Ледь у вогні не підсмажила?

- Ну так ми ж утекли? Втекли, - вона відповіла сама собі і перекинула важкий баул з одного плеча на інше. - А палаючий намет - це так, щоб відвернути їхню увагу.

А як же, щоб відвернути увагу...

Я напружено озирнулася - чи не видно погоні? Звісно, розумніше було б іти не доріжкою, а продиратися крізь зарості. Але, по-перше, так буде довше. По-друге, навряд чи це зіб'є самандарців зі сліду - подейкують, що вони найкращі слідопити на Ісіді. Та й до того ж, виріши той монстр погнатися за нами, не думаю, що зарості стануть для нього проблемою. А ось для нас - безсумнівно.

- До речі про монстра, - зауважила я і ще раз озирнулася. - Це що за звір такий?

- А я знаю? - не замислюючись відповіла Хана. Чи, все ж таки, Хані?

- У сенсі? - я навіть зупинилася від несподіванки. - Ти ж місцева, і стверджуєш, що все знаєш.

- Усе знаю, - тут же знайшлася зухвала дівчина. - А цього монстра не знаю. І взагалі, відтоді, як ви, земляни, з'явилися на Ісіді, у нас багато якої чортівні почало творитися.

- Не перекручуй, - я наздогнала її. - Дивно, що за нами все ще немає гонитви.

- А ось це, дійсно, дивно, - погодилася дівчина і зупинилася, жестом звелівши і мені завмерти.

Вона вертіла витонченою голівкою з боку в бік, прислухаючись до звуків нічного лісу.

- Дивно, але погоні я не чую. Можливо, вони погоріли?

- Це хто, самандарці? Чи не ти стверджувала, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні людини?

- Ну, людини, може, й не бояться, а от із драконом голими руками навіть їм не впоратися.

- Думаєш, він їх того... пошматував?

- Ну, знаєте... Знайшли про кого переживати. Вже краще їх, ніж нас.

Із цим твердженням було важко не погодитися.

Дуже скоро ми вийшли до невеликої річки. Вона була настільки мілкою, що в неясному нічному світлі було видно всипане дрібною галькою дно.

- Давайте-но, про всяк випадок, заплутаємо сліди, - Хані підняла над головою баул і рішуче увійшла у воду. Я теж пішла за нею.

Річечка була справді мілкою, але дуже холодною - вода ледь діставала мені до пояса. Тож, трохи піднявши синочка, я примудрилася не намочити йому навіть ніжки.

- Беріть ліворуч, - скомандувала Хані, і я слухняно пірнула за нею в прибережні зарості. Очерет боляче бив по обличчю, по відкритих долонях. Але я подумки подякувала самандарцю - наданий ним одяг нехай і був дуже тонким і ніжним, але надійно захистив моє тіло від порізів. От ще б він також врятував нас від вологи та нічного холоду!

- Так, чекайте на мене тут, - звеліла Хані, опускаючи баул, і одразу ж зникла в темряві, прихопивши з собою якісь речі.

Якщо чесно, то я так втомилася і змерзла, що навіть не подумала сперечатися з нею. Я мовчки сіла на баул, потім просто сповзла по ньому вниз і, спершись на нього, як на спинку крісла, втомлено заплющила очі.

Дуже хотілося спати, але я не здавалася, а просто із заплющеними очима прислухалася до навколишнього світу - дзюрчання води, шелесту листя, тихого потріскування сухих очеретів, співу нічних цикад і тихого дихання свого сина. Усього за один день я втратила все - чоловіка, дім, одноплемінників і... надію на майбутнє. Одним словом, усе те, про що мріяла ще з дитинства. Але зате я зберегла нам з Алімом життя. Як жити далі, де шукати їжу, одяг, дах над головою? Я не маю поняття. Єдине, що я зараз можу - це заснути і спробувати зв'язатися з Суомі, Наталіель або іншими дівчатами-землянками, які вже знайшли своє місце в цьому світі. Зв'язатися, і попросити їх про допомогу. Я впевнена, що вони мені в цьому не відмовлять. От тільки... Що робити надалі? І як подивляться на мою появу їхні чоловіки? Адже всі на Ісіді підкоряються одним законам, а значить, навряд чи це допоможе мені уникнути Великого Турніру. Ну, хіба що не звертатися до них, а навпаки, зачаїтися, де-небудь сховатися...

Тріск гілки змусив мене здригнутися і розплющити очі. Задоволено потираючи руки, із заростей показалася Хана-Хані.

- Уявляєте? Але ж удача на нашому боці! Виявляється, це, - вона тупнула ногою по землі, - острів. І я про всяк випадок метрів на триста вперед на тому березі дрібничок наших на гілки начіпляла - якщо раптом за нами буде погоня, нехай думають, що ми пішли вперед. Таак, зараз багаття розведу - погріємося, обсохнемо і перекусимо трохи.

Так ми і зробили - замаскувавши багаття зламаними гілками, побудувавши над ними і навколо щось на кшталт куреня, перекусили і лягли навколо нього на завбачливо прихоплені в наметі Хані шкури. Аліму теж дісталася порція солодких молочних ласощів - обережно вийнявши сосок з його рота, намагаючись не розбудити його, поклала собі під бік - так і йому тепліше, і мені спокійніше.

Але підступний сон не поспішав відвідати нас. Надто вже багато всього в моєму житті за останню добу сталося. Я милувалася синочком, обережно куйовдячи густе, трохи кучеряве волосся, ніжно провела кінчиком пальця по брівці, носику. Захопилася крихітною ямочкою на підборідді - точно такою була, як мені пам'ятається, у Ліама.

- Ознака сильної волі, - тихо прокоментувала Хані.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍