Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Я посміхнулася, підкинула на неї очі - дівчина мрійливо стежила за моєю рукою. Наші погляди зустрілися.

- Знаєш, Хані, мені здається, нам уже давно пора перейти на «ти».

- Згодна, - тут же погодилася вона. - Який він був?

- Хто? - я відразу навіть не зрозуміла, про що вона запитує.

- Тато нашого Аліма.

Який? А й справді, який?

- Гарний, - відповіла.

- Ну, це, якраз, зрозуміло - малий-то в нас красунчик. Я не про це...

- Не знаю, Хані, - тихо відповіла, анітрохи не злукавивши. - Я його майже не знала. Ось побачила вперше, і все, пропала.

- Ух ти, - мрійливо промовила вона, втупилася на мене і поклала долоні під щоки, явно даючи зрозуміти, що вона вся в увазі. - Я теж хочу - раз, побачила, і пропала. І що? Де ви зустрілися?

Я посміхнулася.

- Я підглядала за ним у душі.

- Ти? У душі? Та годі! - дівчина підхопилася і недовірливо на мене втупилася. - І що потім? А він дізнався це?

Я навіть фиркнула.

- Не просто дізнався, він одразу ж наздогнав мене...

- Ну? І що було далі?

- Нічого, - трохи злукавила я. - Тоді нічого не було. Він одягнувся і відвів мене додому.

- Додому? І все?

Я навіть розсміялася - скільки розчарування було на її симпатичному личку.

- Ну, не зовсім «усе». Він мене вкусив. Чи я його... Уже й не пам'ятаю.

- Аааа, я зрозуміла, типу позначив, так? І що далі? Вас розлучили, але він усе одно знайшов тебе за міткою?

- Ні, не так. Наступного дня мені сказали, що видають мене заміж - за Деніела Огго. А доставити мене до нареченого мав Ліам. Той самий, з душу. Ми були разом близько семи днів. Тоді ж у мене під серцем оселився цей крихітка, - я з ніжністю поцілувала сина в лоб.

- Нічого собі! Ви сім днів кохалися, і ти не знаєш, який він?

- Ну, не всі сім днів займалися... коханням. І мені якось було все одно - хто він, звідки, де його сім'я. Я, знаєш, ніби з глузду з'їхала. Осліпла. Нікого і нічого не бачила і не чула - тільки його. Він був таким... таким...

- Іншим? - підказала Хані.

- Так. Іншим. Хижим, небезпечним, пристрасним. Мені тоді здавалося, що він був створений спеціально для мене. Знаєш?  Як дві половинки одного цілого... Я була готова заради нього відмовитися від мрії, від майбутнього. Аби бути поруч із ним, аби відчувати на собі його руки, палати від його погляду...

Я замовкла, згадуючи не таке вже й далеке минуле.

- І що?    - прошепотіла Хані. - Він що, зрадив вас... тебе?

Я судомно зітхнула, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

- Він сказав, що зробив це заради мене. Заради того, щоб я вижила.

- І що? І що він зробив? Давай, розповідай, не муч мене.

- Ми прибули до Головної рубки, до будинку Огго, - поспішила пояснити я, зрозумівши, що Хані не розуміє, що означає «головна рубка». - Деніел і його брат були... головними, володарями у своєму домі. Головнішими за них на зорельоті не було нікого. Ліам поцілував мене, і під час поцілунку обманом змусив ковтнути таблетку. Я заснула дуже швидко, так і не встигнувши злякатися. Поки я спала, він просто віддав мене і мою сестру братам Огго... в обмін на рятувальний шлюп для його друзів.

Я замовкла, згадуючи відчай, який відчула після пробудження. Мовчала і Хані, піднявшись на руках. Мені здається, що все навколо завмерло, застигло. І тільки багаття глузливо потріскувало, здіймаючи вгору крихітні блискітки. У якийсь момент мені навіть здалося, що серед цих іскор, по той бік багаття, я бачу два палаючих, немиготливих ока.

- Звучить жахливо, - відволікла мене від видіння Хані.

Я кинула швидкий погляд на неї, потім туди, де мені привиділися вогняні очі. Але більше нічого, крім зірок і танцюючих блискіток, я не побачила. Точно, привиділося...

- Так, звучить жахливо, - сумно посміхнулася я. - Зате тепер у мене є Алім.

- Ну добре, а як він став твоїм другим чоловіком? Чи, все ж таки, першим? І куди подівся? Люди подейкують, що його зникнення - це витівки Деніела.

- Я не знаю, Хані. Якщо це витівки Деніела, то це жахливо. Адже тоді виходить, що це я - чудовисько і зрадниця, якщо після всього покохала Деніела. А якщо Ден ні до чого, і Ліам просто кинув мене... знову... то виходить, що я просто дурепа, раз закохалася в цього... монстра.

- Ну, не знаю, - задумливо протягнула Хані. - Якби він не віддав вас Огго, у нас не було б Аліма. І якби ти не покохала цього монстра, у нас знову-таки не було б Аліма. От був би цей Ліам живий, варто було б викликати його на Великий Турнір. Нехай би все роз'яснив за допомогою сили.

- Перемога не доводить правоту найсильнішого, - зітхнула я, і лягла поруч із сином. Ця розмова і спогади добряче втомили мене.

- Ще й як доводить, - не погодилася Хані. - Матінка Ісіда ніколи не дозволить перемогти неправому...