Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Харитон, але стало тільки гірше.

Андрій навіть не знайшов, що відповісти. А лише дурнувато витріщався на нього.

— Такий от обол клали небіжчику під язик, — безтурботно продовжив той. — Це була плата демонові, який перевозить мерців через річку Стікс. Зрозуміли? Плата за перевезення. До речі, не так уже й дорого, як на ті часи.

Монета і справді скидалася на старовинну — нерівна, вочевидь ручної чеканки, з товстими краями. З одного боку — профіль Афіни, з іншого на Андрія смішно вп’ялася сова…

— Між іншим, у ваших руках та сама монета, яку поклали в рота великому Олександрові Македонському, коли він, нарешті, спустив дух, — гордо повідомив він тоном неквапливого оповідача.

Андрій скептично форкнув. Любитель поточити ляси — ось він хто, цей Харитон… Видно, Валерка попередив, що Андрій допіру поховав маму. А може, і про Алісу розповів. Не ясно, якого чорта, звісно, але розповів. Ось він і меле, що попало — без особливого наміру і сенсу. На такого й ображатися не варто.

— До того ж утнув це той самий лікар, який отруїв його настоянкою білої чемериці, — задумливо продовжив Харитон. — М-та…

— То це історична реліквія! — Андрій щедро приправив свій тон сарказмом.

— Так і є, — незворушно запевнив він.

Обернувшись до Андрія, Чоловік у Червоному дочекався, коли той на нього подивиться, і додав:

— Особисто я й діставав.

Андрій силувано всміхнувся, показуючи, що оцінив жарт. Потім знову впився у вікно, на силуети дерев, що пролітали мимо. Ліс помітно порідшав, тепер дорога час до часу вибігала на відкритий простір, звиваючись між горбистими рівнинами.

— Дванадцять днів мучився, — якось зловтішно мовив Харитон. — Йому давали настоянку такими дозами, щоб помирав він повільно, і все скидалося на хворобу. Але була мить, коли Македонський цілком чітко зрозумів: це край… Хочте знати, що відбувається в такі хвилини?

— І що ж?

— Усвідомлення! — урочисто прорік Харитон, і подивився на Андрія з таким виглядом, ніби його відповідь була вичерпна.

— Усвідомлення чого?

— Усього! Того, хто ти є насправді. І вся принадність у тому, що нічого виправити вже не можна!

— Загалом Македонський — величний діяч свого часу. Що він мав усвідомити і виправити?

— А по-вашому, він мало накоїв? Чи ви вважаєте, не було потоків крові, що лилися у завойованих містах заради забави? Не було зґвалтованих жінок, грабунків, тортур, страт? Що там іще вважалося дотепним…

— Та харош уже! Тоді були інші часи. Не забувайте, до речі, що греки були язичники і вірили в Зевса. Тобто, за великим рахунком, — у грозу. А гроза нікого до милосердя й не закликала.

— «Пробач їм, бо не відають, що коять»?

— Точніше й не скажеш…

— Тобто, все погане люди чинять через незнання?

— Не все, звісно! — Андрій замислився. — Особливо в наш час…

— Тоді чому? Ось розкажіть авторитетно: чому люди коять злочини?

Харитон викинув цигарку і негайно закурив іншу — так квапливо, наче боявся, що за цим заняттям може проґавити відповідь.

— Із різних причин, — Андрій спохмурнів, намагаючись укласти суть кримінальної психології у стислу відповідь. — Комусь не додали любові… У когось дитяча травма… Комусь не пояснили… Одне слово, це ціла наука.

— Але передусім люди погані чи хороші?

— Ні те, ні те, — впевнено мовив Андрій. — Передусім люди — тварини. А тварини, як ми знаємо, прагнуть жерти. Володіти самкою, домінувати у зграї… Виживати. Єдина відмінність людини — неймовірно великий мозок. Ото й усе. А те, що ми називаємо особистістю, духовністю, мораллю — це просто дуже великі лобні частки, — Андрій постукав себе по чолу. — Плюс те, що в них закладено.

— І ким же закладено?

— Соціумом. Вихованням. Мамою й татом. Дещо, мабуть, передається й генетично, та загалом — той-таки Македонський лише відображав свій час.

— А як же совість?

— Просто звичка звірятися з правилами.

— А каяття?

— Іще одне попівське слово.

— А яке ж перше? — в Харитоновому голосі пролунали азартні нотки.

— Милосердя, ясна річ!

Чоловік у Червоному, затиснувши в зубах цигарку, кинув кермо і від душі зааплодував.

— Це відома фраза, — знітився Андрій.

— Украду собі! — захоплено мовив Харитон. — Ну, а як же любов?

— А немає ніякої любові… Гормони і біохімія…

— То людина — просто розумна мавпа?

— Часом мені здається, що свиня.

— А ви мені подобаєтеся! — і Харитон задоволено реготнув.

— Тепер ви розумієте, що Македонському нічого було усвідомлювати?

— Я вважав, що добро і зло — це дещо абсолютне, як світло і темрява, — Чоловік у Червоному зацікавлено глянув на Андрія. — Не погоджуєтеся?

— Зовсім ні! — струсонув головою Андрій.

— Немає добра і зла?

— Усе відносно.

— І добро? — недовірливо перепитав Харитон.

— Надто добро.

— Цікава думка… Отже, вищого суду теж немає?

Андрій скривився:

— Нам би нижчі налагодити…

— А загробний світ? Життя після життя? Пекло, зрештою?

— Як на мене, в пекло взагалі вже ніхто не вірить.

Кажучи це, Андрій дивився у вікно. Але враз буквально щокою відчув погляд Харитона. Чоловік у Червоному відвернувся від дороги і свердлив його очима, сповненими поблажливості й іронії.

— Що? — не стримався Андрій.

— Атеїст? — запитав той, з якоюсь ледь стримуваною радістю.

— Хто, я? Атеїст. На дорогу дивіться, будь ласка.

Харитон таки вичекав ще зо дві секунди.

— Люблю атеїстів, — сказав він і відвернувся, й далі всміхаючись.

Андрій чекав, що Чоловік у Червоному пояснить, але той мовчав, тож він повернувся до споглядання засніжених пейзажів.

Небо, здавалося, зачепили перші сірі барви майбутнього ранку. Голова знову поважчала, і в’язкий виснажливий сон став обплітати Андрюхин розум, примушуючи ковзатися між реальністю й видіннями. Андрій рішуче струснув головою й потер обличчя. Щось боляче клацнуло його по чолу і випало з пальців.

Монета з профілем Афіни — весь цей час він, як з’ясувалося, так і тримав її в долоні. Збирався віддати Харитонові, та ось коридор із чорних ялинових стін розступився, автобус міцно труснуло, і їм відкрилася широка, просто таки широчезна річка.

Їхали по мосту. В синявій досвітній темряві спокійні води річки видавалися чорними. Андрій спробував було роздивитися протилежний берег, але той утопав у щільному тумані.

— Ого… І що ж це за річка така широчезна? — здивувався він.

— Туонь.

— Як?

— Фінська назва… Стара.

— Я навіть не чув… Притока Бугу чи що? — навмання бовкнув Андрій.

— Бугу, — погодився Харитон. — За легендами, кишить отруйними зміями. Тож, якщо зайти у воду, — відразу смерть.

— Цікаво… І що ж там, за рікою Туонь?

— Нічого хорошого.

— За легендами? Чи насправді?

— І так, і так! Та ми майже приїхали.

Вони пірнули в туман, авто знову струсонуло, й Андрій здогадався, що міст залишився позаду. Харитон напружено витріщався крізь лобове скло, стараючись