Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

не з’їхати з дороги. За якийсь час вони виїхали на пагорб, налетів вітер і легко зірвав із автівки ошмаття туману, й попереду, осяяна рожевуватим небом, відкрилася долина. Між латками пагорбів сховалося невеличке містечко — звідси видавалося, наче хтось розсипав у снігу купу сірникових коробок.

Обабіч дороги, наче покручені артритом старечі руки, чорніли прикриті сніговими шапками акації. Дорога двома пологими коліями бігла вниз. Попереду показався синій дороговказ — брудно-білими літерами на ньому було написано: «БУСЬКІВ САД».

— То ви вважаєте, що все — випадковість? — несподівано озвався Харитон, наче вони й не уривали початої розмови.

— Що саме?

— Усе! — незворушно пояснив той. — Як ви вже, Андрію Олександровичу, атеїст і заперечуєте Творця… Заперечуєте ж? Отже, весь цей світ, включно з людиною — чистісінький збіг?

«Збіг», — подумки повторив він. У дитинстві звучання багатьох слів викликало в нього стійкі асоціації, ніяк не пов’язані з їхнім змістом, а лише зі звуками, з яких вони складалися. Йому видавалося, що слово «дякую» своїм м’яким, ледь тягучим «дя» схоже на висохлий плаский стручок акації, а «прошу» шорсткістю букви «ш» нагадувало губчасту мочалку. Слово «збіг» було жорстке, наче краї дерев’яного бруска, що ним улітку підпирали двері під’їзду.

Він почув його від мами, коли запитав, що таке «нещасний випадок». Після батькового похорону минув заледве тиждень. Надійка народиться лише за чотири місяці. «Це такий збіг, — відповіла мама. — Просто дуже поганий…» Він часто думав про це, коли став дорослий. Про те, як безглуздо можуть перетнутися траєкторії трактора «Кіровець», що вилітає вночі на порожнє перехрестя, і старого «москвича», в якому сидів його батько, — ні секундою раніше, ні секундою пізніше в усій тій безкраїй ночі… Тато навіть не встиг натиснути на гальма. Навіть не встиг…

— У математичному сенсі саме так, — відповів Андрій, — закони фізики і теорія ймовірності. Нічого більше…

— Я чув цю теорію! — кивнув Харитон. — Мільярд мавп мільярд років фігачитимуть по друкарських машинках, і якось — опа! В однієї з них суто випадково виходить «Євангеліє від Матвія». Так ви вважаєте?

Андрій байдужо звів плечима:

— Хоч як це дивно звучатиме, та якщо фігачити нескінченно довго, то так і буде. Це навіть неминуче.

Він думав про батька. Про те, які він мав плани. А зрештою навіть не дочекався народження дочки…

Вони в’їхали в селище. Із досвітніх сутінків їм назустріч випірнуло темне громадисько закинутого заводу, й Андрій припав до вікна. Завод вочевидь був дуже старий, збудований іще за тих часів, коли архітектура була мистецтвом, навіть як ішлося про таку утилітарну будівлю. Дві вежі, що виступали вперед, ніби це був готичний храм… Круглі вітражі, високі стрілчасті вікна, декоративні карнизи…

— Схоже на якийсь собор… — здивовано мовив Андрій.

— Паризької Богоматері! — підказав Харитон.

— А й справді! Це ж треба…

Харитон реготнув.

— На вигляд зловісне… — зауважив Андрій, притиснувшись чолом до скла.

— Колишній цукровий завод. Хоча моляться на нього незгірше, ніж на храм. М-та… Скільки горлянок перерізано за нагоду накласти на нього лапу! А насправді, це він наклав лапу на все і на всіх. Знали б ви, скільки душ він занапастив! — і стиха додав: — Дізнаєтеся… Скоро все дізнаєтеся…

Але Андрюха зацікавлено роздивлявся засипані по дахи нежилі двори, й останньої вочевидь багатозначної ремарки уже не чув.

Десь попереду засніжена дорога робила кілька млявих поворотів серед схожих на снігові пагорби поснулих хат, а потім раптом пірнула у вузьку ущелину між п’ятиповерхівками, чужими в цій понурій зимовій пасторалі. Високо в небі, ледь зачепленому боязким передчуттям ранку, сновигала, дрібно махаючи крильми, маленька вертлява пташка.

«Серпокрилець», — подумала дівчина в довгій нічній сорочці та плетеній домашній кофтині, коли розчахнула вікно і підставила обличчя морозному повітрю. Її помилка була простима, бо у пташках вона розбиралась украй погано. Мало того, що пташка була геть не схожа на згадану, так серпокрильці ще й відлітають на зиму. Але дівчині, яка погано розбиралася у пташках, було однаковісінько. Вона дивилася, як легко ширяє в зимовому небі крилатий силует, і думала, як же несправедливо замикати людські душі всередині прикованих до землі спітнілих тіл. Надто ті, що як і серпокрильці, проводять у польоті все своє життя.

А ще вона точно знала, що пташка, яка б’ється зараз в її власних грудях, — саме серпокрилець. Замкнений у чорну духоту людського тіла, він відчайдушно намагається вирватися зовні, не здатний більше витримувати рабства земного тяжіння. Дівчині здавалося, вона почуває біль і жах, як ота крихітна пташка там, усередині неї, — в суцільній темряві, в задушній відсутності надії… І єдиний спосіб допомогти бідолашній — випустити в небо.

Їй здавалося, що найпростіший спосіб зробити це — ступити вниз із холодного засніженого карниза.

Вона подумала, що, мабуть, зустрічаються й інші душі — схожі на позбавлених гидливості нахабних ворон, які прокладають повітряні коридори від звалища до звалища. На тих ворон, що готові відібрати їжу в найголоднішого пса, а потім зжерти і його самого, — коли той спустить дух від виснаження й холоду. Таким, напевно, незле в будь-яких тілах, поки вони ситі та в теплі. Але душі-серпокрильці інакші. Вони зневажають відпочинок і затишок, вони проміняли солодкий досвітній сон на божевільні швидкісні віражі й нагоду розбитися в одному з них. Вони точно не заслужили на задушливе ув’язнення!

Ось чому вона збирається випустити одну з них просто зараз. Особисто.

Дівчина, яка погано розбиралася у пташках, навіть не підозрювала, наскільки точною виявилася її аналогія. Але найголовніше, вона не знала, що, впавши на дно небесного океану, серпокрильці рідко здатні злетіти самостійно. Як і багато душ не можуть пробитися до світла, якщо бодай раз дозволяють собі досягти дна. І тому виструнчилася на підвіконні у повен зріст — так, що все її тіло виявилося по той бік вікна, а босі пальці ніг занурилися у снігову шапку на хисткому металевому карнизі. Їй здавалося, що падіння стане початком польоту.

Якоїсь миті вона відчула болісну кольку сумніву, але пов’язану лише з тим, що це був третій поверх, а дорогу внизу вкривав товстий шар пухнастого снігу, який випав за ніч. А потім вона побачила, як сизу ранкову сутінь розрізало світло фар автівки, що наближалася, і план у її голові визрів остаточно. Вона подумала, що тепер уже напевно все вдасться: якщо впасти просто перед машиною, то її затія приречена на успіх. Отже, внутрішній серпокрилець, який так утомився від стотонної туги, вирветься в сутінки, що чекають на сонце! Щоб зустріти цей світанок разом із небом.

— Залишилося ледь-ледь… — сказала вона, уважно стежачи за