Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

що внесок Нечуя-Левицького та Грінченка у творах із життя інтелігенції та в справі творення «високої» літератури є невдалим. У «Листах на Наддніпрянську Україну» Драгоманов зокрема писав: «В беллєтристиці “простий народ” відходить на задній план, писателі беруться за романи з “вищого” життя, при чому сам Мирний пада до “Перемудрив”, а Нечуй до “Опеньків”, написавши окрім того темноту “Над Чорним Морем” і водевільну нісенітницю в “Навіженій”. <…> Один Чайченко уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати оппозиція, почав рятувати славу української літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми “високими” романами…» [31, с. 37].

Отримавши й прочитавши частину відповіді Драгоманова, Леся Українка відгукується, що Грінченко справляє дивне враження: «Чудна людина сей Варт[овий], часом говорить, як чоловік, а часом як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з “шматом гнилої ковбаси” і т. п. се щось несвіцьке!» [94, с. 231]. Вона згодна, що «відповідь ся робить на людців враження» [94, с. 231] та викликає дискусію. Але також зауважує, що, мовляв, Драгоманов, оцінюючи «наших патріотів-літератів», даремно говорить, що Левицький має більший талант, аніж Кониський, якого в київському середовищі всі називають Циклопом. «Ні, се трудно зважити!» — іронізує вона [94, с. 231]. І все ж її критика «Левицько-Чайченківської школи» зовсім не означала підтримку ідеї Драгоманова про непотрібність «високої» літератури для України. Її радше не влаштовував сам тип такої літератури у творах на інтелігентську тематику авторства Нечуя-Левицького чи Грінченка. Через якихось три-чотири роки вона напише «Блакитну троянду» — свою першу драму з життя інтелігенції. Тематика, мова, образи, історія постановки драми — усе буде вказувати на її виклик старій літературній традиції.

Між Павликом і Драгомановим

У віденській поїздці Косачівна стає політично активною та модерною. Ще дорогою до Австрії вона з матір’ю зупиняється у Львові, де знайомиться з Михайлом Павликом і дізнається від нього більше про галицький радикальний рух, до якого був причетний і її дядько. Радикальний рух — важлива суспільно-політична й культурна громадська діяльність у Галичині наприкінці XIX — на початку XX століття, що ґрунтувалася на ідеях соціальної рівності, свободи слова, національної солідарності й політичної автономності. У 1890 році за ініціативи студентської молоді було створено радикальну партію. Всередині радикального руху, однак, досить швидко сформувалися дві групи: «старші» й «молодші» радикали [66]. Суспільно-політичні погляди перших (до них належали Павлик і Франко) значною мірою ґрунтувалися на ідеях Драгоманова про політичну свободу, автономність і федералізм. «Молодші» радикали (В. Будзиновський, В. Охримович, Є. Левицький, М. Ганкевич, Ю. Бачинський) були рішучішими в поглядах і обстоювали соціалізм, національну незалежність і державницькі інтереси. Їх іще називали радикалами-націоналами, державниками. «Молодші» радикали ґрунтувалися навколо віденської «Січі».

Із молодими «січовиками» Леся Українка багато спілкується й дискутує, зокрема й у питаннях естетики та літератури під час подорожі до Відня. Водночас ідеї та й саме ім’я Драгоманова тісно пов’язують її з Павликом. Опосередковано вона опиняється у вирі непростих стосунків Павлика з «молодими» радикалами. Листування з Павликом, з одного боку, і спілкування з «січовиками» — з другого, а ще комунікація з Драгомановим сильно впливають на її почуття й думки. Вона й сама стає радикалкою.

Леся Українка гостро відчуває контраст між демократичними свободами в Австро-Угорщині й деспотизмом у Росії. Європа асоціюється в неї з вільним життям і свободою, себе ж вона називає «ув’язненою». Листи її дедалі більше сповнюються політичними враженнями та ідеями. Вона втягується в політичні дебати й ретранслює їх братові, переймаючи радикальну риторику й висловлюючи антиімперські ідеї. Леся Українка зізнається, що в Європі почувається вільнішою, однак «ніколи і нігде я не почувала так діткливо, як тяжко носити кайдани, і як ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю» [94, с. 110]. Підневільне життя й брак свободи в Російській імперії подібні до ярма, і «всі бачать тиї сліди і мені сором за себе перед вільним народом» [94, с. 110].

Загалом вона переймає не лише політичну риторику галицьких радикалів, але й радикальні оцінки та по-іншому бачить угодовську «Нову еру» (1890) австрійського уряду та українських громадських діячів, згідно з якою українці мали висловити на виборах підтримку полякам, а натомість із їхнього боку мати собі деякі поступки в національному питанні. Леся Українка раніше вірила, що така угода може мати позитивний вплив на громадські справи в Галичині. Однак тепер, у Відні, переконана, що ніякої користі це не принесе, що довіри між русинами й поляками немає, що ніякої політичної свободи співпраця з цісарським урядом не дасть. Загалом, потрапивши в орбіту радикального руху, вона покладається, що серед усіх галицьких партій радикальна партія є «найпрогресивніша і найрозумніша» [94, с. 111].

Іще рік тому вона зізнавалася Драгоманову, що товариші закидають їй брак тенденційності та громадських мотивів, що її муза «нетенденційна», що їй набридли дискусії про «народну літературу». Тепер, після знайомства з радикалами, активно спілкуючись з одним із найпослідовніших учнів дядька, драгоманівцем Михайлом Павликом, вона навіть візьметься писати популярні статті для органу радикальної партії «Народ».

Особливо активним спілкування з дядьком стає впродовж перебування Лесі Українки в Софії, у родині Драгоманова. Приїхала Леся на початку червня 1894 року. Головною метою візиту було побачення з дядьком, стан якого був критичним і про небезпечну хворобу якого її повідомив Павлик. Гостювала в Драгоманових аж до дядькової смерті влітку 1895 року. Вона зізнавалася Павликові, з яким у цей час велося дуже активне спілкування, що завжди буде вважати подорож до дядька Михайла «за дуже щасливий час» і впевнена, що «вона не минула для мене безслідно» [94, с. 298]. Це також був акт самопожертви й посвячення. Витримавши досить важку поїздку, з перетином трьох кордонів, вона писала матері: «Приїхала сюди, що колиб за се треба було б заплати[ти] й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем» [94, с. 287].

На цей час, від червня 1894-го і до смерті Драгоманова 2 липня 1895 року, вона фактично стає секретарем Михайла Петровича (за винятком того відтинку, який Драгоманов з дружиною проведе в Парижі), а по смерті береться за впорядкування його бібліографії, архівування, підготовку текстів та переписування листів. У важкий період вона переймає на себе турботи і про дядька, і про родину, підтримує їх морально й фізично, допомагає доглядати за хворим.

«Я тепер сплю в другій хаті близько його, то чую, як йому погано вночі», — повідомляє вона Павликові й оповідає, що дядина захворіла на грип, і всі справи з догляду