Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

всередину. Разом із ним струменіли звуки транспорту на дорозі, якою відступало німецьке військо.

Несподівано решту звуків заглушив скорботний свист — потяг щойно виїхав з тунелю і рухався по віадуку. Відступаючи, німці використовували всі засоби.

Знову Стефа?

Поки повільно я зігрівався в ліжку, не спроможний заснути, почув, як відчинилися двері Стефиної кімнати й тато, знову навшпиньках, попрямував до своєї, відчинив двері, зайшов і зачинив їх за собою.

5

Тато пішов геть?

Наступного ранку тато зібрав нас усіх і оголосив, що не повернеться до свого підрозділу, а дезертує і піде до партизанів. Росіяни наступають, і нам слід чинити спротив, щоб завадити їм і надалі вбивати наших. Саме тепер представників української інтелігенції затримують на щойно захоплених територіях, і їхнє життя під загрозою. Треба вжити заходів, щоб завадити в тім росіянам. Він вступав до лав німецького війська передусім для того, щоб здобути військову підготовку й досвід. Він їх здобув, тож тепер був готовий застосувати їх на благо. Він піде по обіді.

Ми маємо якнайшвидше забратися звідси, бо вторгнення росіян у регіон — можливо, питання кількох днів, якщо не годин. Вони дізнаються, хто він такий, — у місті обов’язково донесуть, — і це дорого нам коштуватиме. Щонайменше — нас вишлють до Сибіру, а може, нас чекає навіть гірша доля.

Найбільша небезпека чекає нас із Норою. Бабу навряд чи займатимуть, до того ж вона дуже стара і їй буде важко вирушити у вигнання.

Він поговорив зі Стефою, і та погодилася піти з нами. Вона візьме із собою сина і роститиме нас як своїх дітей. Вона ж, урешті-решт, частина родини.

Він говорив до тебе?

Нора почала плакати та благати його не йти. Мама померла, і ми залишилися сиротами. Його пояснення, що в будь-якому разі він мусить нас залишити, хай він піде в партизани чи повернеться до підрозділу, не допомогли. Не допомогло й пояснення, що він не може просто дезертувати й вирушити з нами до Німеччини — тоді його схоплять і стратять. В істериці вона побігла до своєї кімнати й замкнулася зсередини.

Тато провів мене до кімнати, де ми колись втрьох спали, і поговорив зі мною.

Я стояв, а він опустився на коліно, поклав руки мені на плечі і, дивлячись мені в очі, розпочав.

Він нагадав мені історію Агамемнона і його доньки Іфігенїї. Ми обговорювали ту оповідь, коли вперше я читав «Іліаду». Агамемнон приніс у жертву доньку заради свого народу. Обов’язок ватажка перед своїм народом вищий за родину. Він нагадав мені, що я тоді з ним погодився, і я це підтвердив, як і те, що погоджуюсь і тепер.

Він сказав, що його попросили очолити батальйон, який саме формувався, і він погодився. Він їм потрібен, тож не може відмовитися. Це його обов’язок. Він не сумнівався, що врешті-решт росіяни програють — їх розгромлять німці або їхні ж теперішні західні союзники. Він постійно думатиме про нас і намагатиметься підтримувати зв’язок, і він переконаний, що ми обов’язково колись возз’єднаємося.

Він попросив, щоб я був сильним і доглядав інших. Це був мій обов’язок як чоловіка. Я ще хлопець, але хлопець теж чоловік.

Сльози виступили в моїх очах, і крізь них я сказав, що зроблю, як він просить, але волів би піти з ним і бути його джурою, як колись у старших козаків. Я допомагав би йому в усьому, навчився б воювати і служив би разом із ним нашому народу.

Його очі дивно замерехтіли, він нахилився до мене, обійняв і сказав, що любить мене найдужче, але так не можна. Джур більше немає, і такі спроби суперечитимуть правилам. Я маю поводитись, як він просив, залишатися стійким і не втрачати віри. Війна дійде кінця, ми возз’єднаємося, і все знову буде добре.

Я погодився, що він має рацію, сказав, що зроблю, як він просить, але, як не намагався, не зміг стримати сліз і кинувся йому на шию, чимдуж обійняв і поцілував очі та щоки.

Він у відповідь поцілував мої очі й щоки. Так ми довго стояли обійнявшись.

Він пішов?

Він одягнув військові галіфе й чоботи на додаток до звичних сорочки й піджака, взяв ремінь із пістолетом, автомат і маленьку валізу з особистими речами, світлини мами, Нори, мене і нас чотирьох разом. (Коли він прийшов додому, був без гранат.) Його військові кашкет, сорочку й кітель він наказав спалити, а попіл розвіяти або закопати.

По дорозі в село він мав зустрітися з кимось, чиє ім’я я чув, коли підслуховував розмову крізь двері. Я попросив дозволу супроводити його туди, але він сказав, що такого не дозволяють. Він обійняв і поцілував нас усіх і вийшов. Я бачив, як він ішов стежкою через город, вийшов крізь фіртку, зачинив її, повернув праворуч і пішов за місто.

Раптово усвідомивши, що я можу це зробити, я побіг до кімнати, де ми розмовляли раніше, виліз крізь вікно, через яке заліз, коли померла мама, вибіг у сад, переліз через паркан і, ховаючись за огорожами, кущами й деревами, спостерігав, як він іде до пагорбів.

На якусь мить я його загубив, але він з’явився на іншому боці, коли піднявся на великий пагорб, і я побачив, як він іде швидко шляхом, що незабаром з’єднається з більшим, що веде до згадуваного села. Я добре його бачив і, ховаючись за кущами й деревами, час від часу перебігаючи і низько схилившись, ішов за ним назирці доволі довго, доки зрештою, лежачи у високій сухій траві, яку я розхилив руками, не побачив, як він підійшов до воза, запряженого конем, з погоничем попереду, що чекав на нього.

Поруч із возом стояв чоловік, вони потисли руки, сіли у віз, погонич ляснув батогом, віз рушив уперед і за кілька хвилин зник за краєм пагорба, де шлях ішов під укіс. Далі я вже не намагався за ним бігти, щоб побачити ще трохи.

Наближаючись до хати, ще досить далеко від неї, я почув, як Нора несамовито гамселить по клавішах піаніно, стираючи тим образи в моїх очах.

6

Німці винеслися з хати?

Невдовзі по тому, як я повернувся, бабина знайома з нашої вулиці прибігла і повідомила, що німці, які жили там, щойно виїхали. Вантажівка і кілька пасажирських автомобілів від’їхали, коли ранок добігав кінця, винесли якісь меблі й цілу купу іншого майна, завантажили в машини і поїхали геть, залишивши хату порожньою.

Ти пішов подивитися?

Я хотів, щоб ми всі туди