Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Стосунки між ними були непростими. Іноді здавалося, що вони знову потоваришували, аж раптом спалахувала якась сутичка, після якої довго панувала сердита мовчанка. Курний шлях лежав від села до села, де подорожніх могли нагодувати та залишити на нічліг, а особливо гостинні господарі інколи навіть не брали за це платні. Та нарешті попереду показалася мета їхнього походу. 

Ітмар якось не впізнавав це місто, яке вважав рідним. Ледь згадував його вулички, співвідносячи з тим, що затрималося в пам’яті. І хоча коли він поїхав, то зовсім не був такою малою дитиною, якій усі будинки здаються величезними, зараз його дивувало, що здебільшого вони виявились одноповерховими. Лише в центрі траплялися дома в кілька поверхів, але вони мали вигляд надто старих, облуплених. Він побачив місто якимось занедбаним та провінційним, а не повним цікавинок та див, яким воно здавалося в дитинстві.

Але людей на вулицях було чимало, і йдучи поряд із Ромєком, Ітмар помітив, що очі хлопця сновигають дуже уважним гострим поглядом спідлоба по кожному, хто траплявся назустріч чи стояв біля стіни будинку та вів розмову зі знайомим, заходив у трактир або поспішав із ринку. Коли вони проходили до когось впритул у натовпі, Ітмар стежив за руками Ромєка, щоб ті кудись не полізли.

Нарешті вони знайшли невеликий заїжджий двір. Тут Ромєк уже не економив і зняв кімнату з двома ліжками. Хоч як він був вдячний Ітмарові в перший день їхнього знайомства, коли той запропонував йому спати на підлозі, а тепер згадував це з образою. 

Опинившись у  кімнаті, Ітмар видохнув із полегшенням. Він сказав:

– З тобою просто небезпечно перебувати поруч у місті. Я бачив, як пильно ти оглядався. Твої очі невпинно шукали, у кого би поцупити гроші.

Ромєк не став заперечувати:

– А що я можу? Багаторічна звичка.

– Треба якось позбуватися її.

Хлопець спалахнув:

– Годі мене виховувати! А сам ти вбиваєш швидко та не замислюючись, як тих воїнів Крижаного. Ти якось дорікнув мені, що я вкрав гроші, і діточки залишилися без хліба. А ти думав, скільки діточок зосталося без батька, що впав від твоєї руки? Ті воїни просто служили, виконували наказ. Але ж вони погані, а ти такий гарний, тобі можна вбивати! 

Ітмар вислухав його з похмурими очима, знехотя визнав:

– Так, ти маєш рацію. Це також звичка. 

– Ну то не вважай себе кращим за мене!

– Я і не вважаю.

– Справді? Тоді щоб я більше не чув від тебе жодних зауважень! – сердито проголосив Ромєк.

Наступного дня Ітмар вирішив, не відкладаючи, йти шукати будинок його колишньої няньки пані Аталіни. Він уже відчував, що з цим можуть бути складнощі в його рідному-чужому місті. Але ту околицю, яка була найближчою до їхнього заміського маєтку, він пам’ятав непогано. Та спочатку треба було дещо зробити.

Ітмар раптом поставив посеред кімнати стілець і сказав:

– Сядь.

– Навіщо? – спитав Ромєк, але сів.

Ітмар став позаду й почав примотувати його до спинки стільця. Хлопець засмикався, повернув голову з очима, що блищали гнівом:

– Ти здурів? Що ти робиш?!

Ітмар туго затягнув вузол на мотузці, присів і став прив’язувати його ноги зі словами:

– Запобігаю тому, щоб ти простежив за мною. Не хочу, щоб у гарній жінці виникли неприємності. Щоб потім хтось прийшов до неї зі своїми питаннями, приставив ножа до горла... Вибач, я б тебе просто замкнув у кімнаті, але ж ти відчиниш замок. 

– Не чекав такого від тебе, – дихаючи уривчасто від обурення, сказав Ромєк. – Заборонив би мені, я б і сам не виходив звідси.

– Хто тебе знає. Так надійніше. Ну, не сумуй, – він  забрав у Ромєка ножа, який той завжди носив на поясі, поклав подалі, щоб той не зміг звільнитися, вийшов і повернув ключ у замку.