Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

пагодою була дерев’яна веранда, що нависала над самісінькою водою.

Саме туди й поспішав найманець. Він пройшов розцяцькований місток, гучно тупаючи по дошках. Попереду, на темній веранді, я помітив людську постать: над її головою, на вищих рівнях, ширяли зловісні тіні.

Час бути обережним. Якщо я й далі сидітиму на чоботі, мене помітить навіть найпридуркуватіший біс. Проте це не завадить мені підібратися ближче й підслухати розмову. Під містком стриміли зарості очерету, чорні й густі. Чудове місце для засідки! Ящірка відчепилась від чобота — й стрибнула в очерет. Через кілька секунд, після ще однієї болісної переміни подоби, невеличка зелена змійка попливла до острівця, пробираючись між гнилими стеблами.

Згори долинув голос найманця, тихий і шанобливий:

— О, пане Гопкінсе!

В очереті виявилась прогалина. Змійка обвилася круг обламаної гілки, що стирчала з води, й піднялася вище, зирячи в бік веранди. Там стояв найманець, а з ним — інший чоловік, невисокий, сутулий, що ляснув найманця по руці на знак дружнього привітання. Я напружив утомлені очі. На мить переді мною промайнуло його обличчя: мляве, невиразне, яке важко навіть запам’ятати. То чому ж мені це обличчя видалося знайомим — і змусило мене здригнутись?..

Обидва відійшли вглиб веранди й зникли з очей. Сиплючи прокльонами, змійка рушила далі, витончено звиваючись між очеретинами. Ще трохи… Якби мені почути Гопкінсів голос, уловити хоч найменший натяк!..

Десять стеблинок раптово поворухнулись, і від стіни очерету відділились п’ять високих сірих тіней. Десять тоненьких ніг зігнулись і випростались. Усе це відбулося без жодного звуку: щойно я був на ставку сам-один, аж тут зненацька п’ять чапель кинулись на мене, мов світло-сірі привиди, клацаючи дзьобами-мечами й виблискуючи червоними очима. Їхні крила били по воді, відрізаючи дорогу до відступу, кігті націлялись у бідолашну змійку, а дзьоби готувались ухопити її… Я крутнувсь — і блискавично пірнув у воду. Чаплі, однак, виявились іще спритніші: один дзьоб учепився мені в хвіст, а ще один зімкнувся на моєму тілі біля самісінької голови. Дві чаплі змахнули крилами й знялись у повітря, а я хилитався між ними, мов черв’як.

Я перевірив своїх супротивників на сімох рівнях: то були фоліоти — всі п’ятеро. За звичайних обставин я оздобив би їхнім пір’ям ціле місто, та в моєму нинішньому стані було важко боротись навіть із одним. Я відчув, як моя сутність розривається на шматки.

Я боровся, видирався й викручувався. Плювався отрутою на всі боки. Гнів переповнив мене, піддавши трохи сили. Я перемінив подобу, обернувшись маленьким слизьким вугром. Вугор вислизнув із дзьобів—і полетів униз, у рятівну воду.

Ще один дзьоб…

Клац! Довкола запанувала темрява.

Це вже було вкрай недоречно. Нещодавно я поласував бісом, а тепер ковтнули мене самого! Довкола заклубочилася чужа сутність. Я відчував, як вона починає роз’їдати мене…[45]

Вибору в мене не було. Зібравши всі свої зусилля, я застосував Вибух.

Вийшло надто гучно й брудно, однак бажаного я домігся. Дрібні шматочки фоліота дощем полетіли вниз, а я — разом з ними, в подобі невеличкої чорної перлини.

Перлина плюснула у воду. Чотири чаплі негайно рушили за нею, виблискуючи вогненними очима й люто витягуючи дзьоби.

Я дозволив собі стрімко впасти на дно, в болото, за межі їхньої досяжності, де мул і переплетені гнилі стебла очерету надійно ховали мене на всіх рівнях.

Я то непритомнів, то знову приходив до тями. Ні, засинати не можна — тоді вони відразу знайдуть мене! Треба тікати, повертатися до господаря. Зробити останнє зусилля — й вислизнути.

Велетенські ноги ходили в темряві круг мене; дзьоби-списи пробивали воду, наче кулі. Серед очерету приглушено відлунювали прокльони чапель-фоліотів. Маленький скалічений пуголовок виповз із мулу — і, звиваючись, поплив до берега, залишаючи дорогою клаптики мертвої сутності. Опинившись на суходолі, він порушив усі терміни розвитку, перетворившись на кволе жабеня з понівеченою лапкою й сумним ротом. Жабеня щодуху стрибнуло в траву.

Я був уже на пів дороги до алеї, коли фоліоти нарешті помітили мене. Один з них, напевно, підлетів вище — й побачив, як я кульгаю. З хрипкими криками чаплі знялися зі ставка — й пронеслись над темною травою.

Одна з них кинулась на мене. Жабеня відчайдушно стрибнуло геть, і дзьоб устромився в землю.

Мерщій на дорогу, в натовп! Жабеня скакало туди-сюди, між ногами, під лотками, перестрибуючи з голів на плечі, з кошиків на дитячі візки, щосили кумкаючи й булькотячи, зирячи довкола божевільними вибалушеними очима. Чоловіки кричали, жінки верещали, діти вражено зойкали. Чаплі мчали навздогін, виблискуючи пір’ям, вимахуючи крилами, засліплені жадобою крові. Вони перекидали прилавки й бочки з вином, лякали собак, що з виттям утікали в пітьму. Люди падали з ніг, наче скраклі; паки «Справжніх історій про війну» розлітались на всі боки — частина потрапляла у вино, частина — на рожни з печенею.

Захекане жабеня вискочило просто на вуличну сцену, під яскраві бісівські ліхтарі. Один актор упав просто в обійми до другого — вони разом штовхнули третього, і той полетів у натовп. Тікаючи від хижої чаплі, жабеня майнуло до ляди — і тут-таки вискочило з іншої, сівши на голову картонному гоблінові. Звідти воно перестрибнуло на транспарант, учепившись за нього передніми лапками. Чапля виринула знизу, клацнула дзьобом — і роздерла транспарант навпіл. Смуга матерії впала, погойдавшись над сценою, наче ліана в джунглях, і перенесла жабеня через бічну алею до скляної призми, в якій було ув’язнено полоненого демона.

На той час я вже майже не розумів, що роблю. Моя сутність швидко розпадалась: очі ледве бачили, світ заповнила мішанина безладних звуків. Я бездумно скакав, міняючи з кожним стрибком напрям, — аби лиш уникнути неминучого нападу.

Зрозуміло, що врешті одному з нападників увірвався терпець: він, здається, спробував удатися до закляття Конвульсії. Будь-що я відскочив убік — і не бачив, як закляття вдарило в призму, не чув, як тріснуло скло. Я тут був ні до чого. Не винен анітрохи. Я навіть не бачив, як величезний чорний демон скривився з переляку — і застромив довгі криві пазурі в тріщину. Я не чув, як затріщала призма, розлітаючись на друзки, як зарепетував люд, коли демон стрибнув просто в натовп.

Нічого цього я не чув і не бачив. Я лише чув нескінченний тупіт гонитви, відчував, як моя сутність розпливається з кожним відчайдушним стрибком. Я помирав, але зупинитись не міг: мене переслідувала ще швидша смерть.

11

Кіті

Наставник Кіті поглянув на неї з канапи —