Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

збуджують, а молодші ставляться з осторогою до мене. Їм скрізь убачається підступ. Або ж вони такі тупі, що повторюють цю ахінею про те, що «всі чоловіки однакові і їм потрібно лише одне». Таке враження, що жінкам цього не потрібно. Але врешті, навіщо себе й ще когось мордувати, переконувати, примушувати. Я витратив уже занадто багато сил… Я втомився.

А що я для неї? Навіщо я їй, цій заблудлій переляканій овечці, цьому ягнятку на заріз, котре, проте, у критичні моменти саме демонструє свої гостренькі ікла? Що я можу дати їй, крім своєї зневіри, крім оманливої певності й удавання всезнання? Крім свого поношеного тіла?.. Нічого. Але я — це все, що їй зосталося зараз. Вона заплуталася й згубилася в чужому для неї світі, у який невідомо хто її закинув, попередньо навіщось виліпивши з нічого. Господи, який дикий біль — з’явитися з нічого, трохи побути й знову канути в ту пекельну чорну пустку небуття…

Ця нічогість уже в мені, вона наростає зсередини, стискаючи нутрощі душі, обплутуючи їх метастазами відчаю. Я боюся, але не можу навіть видати цього. Знаю, що не можу врятуватися, але продовжую хаотично шукати порятунку. Тільки я вже не вірю в порятунок. Надто б це було просто, надто лагідно після всього, що було й що є. Покруч-час прискорюється, наближаючи те невідворотне агоністичне БУДЕ, якого не буде. Особистий апокаліпсис брутально банальний. Він озвірячує тебе, кидає на коліна, але це нікому не потрібно, цього ніхто не бачить, це марно й смішно. Це гидко. І ти підводишся, щоб зберегти перед кимось — перед тим самим стороннім Глядачем, на присутність якого ти потай усе ще ледь-ледь сподіваєшся й віриш понад усе, — видимість доброї гри. Гонор перемагає. Естетизація поразки все ще передбачає якийсь стимул. Стимул, що народжується з болю.

Увечері наступного дня вона повинна повернутися до міста — щоб ніхто її тут не бачив. Години спливають у мовчанці й зітханнях. Відчуваю: щось треба зробити, якось загальмувати час. Бодай промовити кілька слів, повернути їй вечірній погляд, блиск в очах… Але лінь розкладається в членах тіла чорною отрутою.

Нарешті я пропоную їй залишитися до ранку: штабники повернуться не раніше, ніж о дев’ятій, бо навіть у неділю в них є своя робота — штаб і в екзилі працює на кандидата, вони кують перемогу на різних ділянках буцімто розрізнено, але насправді чітко й злагоджено. Їхній прапор — кандидат — отримає владу, і — як наслідок — владу разом із ним отримають вони. Ті з них, кому це потрібно. Вони потраплять у верхи казана влади, де легко можна присмоктатися до якогось жирного шматка м’яса й, трохи підживившись із нього, підвестися на дещо вищий рівень.

Вона дає себе вмовити, у нас в запасі ще одна ніч, але це нічого не вирішує. Це лише пауза, це лише розтягування невідворотності. Як жуйка, із якої вже давно вибрано всі соки-емульгатори. Ти ковтаєш власну тверду слину та ремигаєш, бо нічого іншого тобі не зостається. Залишки смаку в роті тануть, у рецепторах спіднього боку щік та низу язика тільки спогад про псевдополуничність схожої на зуб подушечки, що перетворилася на понівечену заслинену масу. Але її нікуди пожбурити, і ти втомлено працюєш щелепами…

Я, щоб хоч чимось наповнити час і нашу спільну самотність, розповідаю їй варіант із жуйкою. Вона слабко всміхається, не може навіть тішитися. Це втома. Покруч-час прискорився, ми не встигаємо за ним, за нашими молодшими ровесниками, що все роблять ВЧАСНО. Ми приречені спізнюватися. І добре, коли хтось тебе дочекається на забутій зруйнованій автостанції.

Вона молодша за мене на 15 років. Вона теоретично могла би бути моєю донькою. Кажу їй і про це, щоб подолати втому. Кажу їй уже все чи майже все, що думаю. Не озвучую лише цілковито збоченських сексуальних фантазій (ще соромлюся) та не надто компліментарних висловів на її адресу (щоб не відштовхнути й не образити). І вона цінує мою відвертість, мою надвідвертість. Вона бачить цю прозорість, бачить, що за цим немає геть нічого темного та хижого, що вона може почуватися спокійно. Страх її не минає, проте вона знає, що, сівши мені на коліна, принаймні за спину свою зможе не турбуватися. Там вона в безпеці.

Частина 12

— Така-от історія, — зітхає Віктор. — Я люблю її, вона любить його, тобто Марка, а Марко…

Мовчить.

— А Марко? — усе ще чекаю продовження я.

— Марко? Він узагалі нікого не любить. Може, хіба, Тому. Їх, до речі, Аня познайомила, — Вікторові принаймні це здається веселим. — Розказати?

Я киваю.

— Ну, то слухай…

— Гаразд, не хочеш повертатися до себе, ходімо до мене! — майже благала Марка Аня.

Він дивився кудись в асфальт на свої брудні, жирні патли. Падали краплі холодного дощу, вода стікала сірими щоками, що спалахували від миготіння реклам нездоровою рожевизною, топилася в бороді, скрапувала на плечі наскрізь промоклого пальта. Аня спробувала розштурхати його, однак марно — п’яний мов чіп Марко, здається, навіть не впізнавав її — ним хитало, наче під час землетрусу чи на кораблі в найдужчу хитавицю. У ньому вже не спостерігалося нічого чоловічого, нічого людського — то був зомбі, тінь, неодухотворене тіло. Його ніби щойно лоботомували. Поруч проходили якісь люди, знайомі на мить зупинялися, щоб уважніше придивитися до сорому редактора або ж до дівчини, але ніхто не наважувався підійти ближче. Аня розгублено дивилася навкруги — вона не могла піти й залишити його, однак не могла й зрушити його з місця.

— Ну, будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! У мене нікого немає вдома, ходімо!

Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився та застогнав. Раптом зігнувся й почав блювати — просто на тротуар на велелюдному перехресті.

— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказував якийсь старий дід, що спинився поруч.

Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився й ніяк не міг второпати, як тут опинився й чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, уловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Іти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, із рота в снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Ішли мовчки.

— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.

Він уперся й не зважав на її аргументи. Зайшли в перший-ліпший