Читати книгу - "Замирення"

пластину тонованого скла, ти почуваєшся десь так, ніби дивишся якийсь фільм: купи речей, застиглих та мізерних без анімації та параної Лоурі, без його проектування свого сценарію на них. Ні, це навіть не фільм, усвідомила ти. Це більше схоже зимовий карнавал на узбережжі, коли немає туристичного сезону, коли навіть сам пляж — поема про самотність. Який тоді самотній Лоурі, в оточенні усього цього?

— Сідай, дозволь, я тобі наллю.

Як це схоже на Лоурі, але ти не сідаєш і чемно відмовляєшся від трунку, споглядаючи берег, море. Який сірий, паскудний день, прогноз погоди навіть обіцяє сніг. Вода масніє від забрудненого довкілля, тьмяне світло створює райдуги на нерухомій поверхні.

— Ні? Ну, я все одно тобі наллю. — Теж — як це схоже на Лоурі, і ти ще дужче напружуєшся, ніж мить тому. Кімната вузька, і ти стоїш біля вікна, за тобою — довга, зелена мов лайм канапа зі сталевим каркасом, закидана подушками психоделічного жовтогарячого кольору. Порцелянові світильники у формі потворних голих персів звисають із косо нахиленої стелі, у двадцять рядів. Їхнє світло заливає кушетки, столи й дерев’яну підлогу м’якими переливчастими колами. Уся задня панель кімнати скляна — це дзеркало, яке показує твоє зображення та боронить тебе від істини, що це не кімната відпочинку, і ти тут не за запрошенням, а за викликом. Що це певного штибу помешкання для допитів.

Цей рафінований Лоурі, який так відрізняється від Лоурі-грубіяна, нахиляється з крісла навкіс до кушетки й навмисно витрачає цілу вічність на те, щоб повидобувати кубики льоду з чаші на столі та донести до високого келиха перед тобою — кожний окремо, один за одним. Він обережно розкорковує пляшку шотландського віскі та, тримаючи шийку над склянкою, наливає напій — на два пальці завглибш.

Лоурі, занурившись у своє завдання, явно розтягує момент, далі й далі. Грива золотавого чуба, вже посрібленого, значно відросла. Рельєфна масивна голова на міцній шиї, зморшки, які увиразнюють особливості його обличчя й промовляють: коли б хто мигцем глянув на Лоурі, побачивши його вперше, то сказав би, що він схожий на астронавта або кінозірку зі старих фільмів. Себто люди, які ніколи не бачили фотографій Лоурі після першої експедиції до Нуль-зони — цього зневодненого неголеного обличчя, увічненого під час зіткнення з невідомим. Адже Лоурі побував там, куди ще ніхто до нього не потикався. Тоді його називали «шанованим чолов’ягою», харизматичним і прямим. Навіть коли він трохи погладшав, і талія потовщала, усе одно зберігся певний шарм. Навіть коли ліве око почало зизити й сіпатися, наче крихітна планетка відхилилася від своєї орбіти, — відхиляючись і дивлячись убік, поза межі. Ці яскраві, пронизливі блакитні очі. Якби їм ще трохи блиску — і фатальний кінець усій його харизмі: рельєфно виліплений ніс, рішуча щелепа були б просто пародією, мов берегова лінія загубленої потайної країни, — усе зруйнував би цей надто крижаний погляд. Але в цього погляду є досить тепла, аби зберегти якісь ілюзії.

— Ось, готово, — каже він, і ти ще дужче нервуєшся — від зміни його спокою та необтяжливих турбот про напій.

Лоурі замінив бункери, заховані у пагорбах, на секретні лабораторії. Переповнені по саму зав’язку тваринами найвищого рангу, спеціально, за кумедною чуткою, навезеними сюди, аби Лоурі зреалізував усі свої фантазії, караючи природу так, як вона його покарала. Експерименти з нейронами, нейронними зв’язками, контроль над синапсами. Набридливі, неможливі штуки, як оці. Ти сумніваєшся, чи він бодай колись привозив сюди свою четверту дружину або дітей, хоча поставив поблизу зручний літній будиночок. Жодних екскурсій на татовому робочому місці.

Тобі цікаво, як Лоурі веселиться. А може, він і наразі це робить?

Він роззирається, з напоєм у кожній руці, убраний у шикарний дорогий темно-синій костюм, взутий у модельні пантофлі із золотими носаками. Усміхається, тримаючи напої в простягнутих руках, — подвоєний, навіть потроєний у дзеркалі за спиною. Сліпучий блиск бездоганно рівних зубів. Широкий усміх політика. Небезпечний усміх.

Навряд чи він хоч поворухнув зап’ястям — така економія жестів. Такі компактні рухи ліктя та руки, що на мить видалося тобі: твій трунок просто пожбурили в тебе?

Склянка, яка була в нього у лівій руці, поціляє в шибку та розбивається на скалки за волосинку від твоєї голови. Коли ти відсахуєшся, сіпаєшся вбік, щоб не зазнати ушкодження, — бризки рідини заливають тобі туфлі, скляні уламки голками колють тобі кісточки. Вікно — куленепробивне, ані подряпинки. Напій у правиці Лоурі навіть не тремтить. Але, зрештою, як і ви обоє.

Лоурі досі всміхається.

Він каже:

— Тепер, коли ми випили, може, покінчимо з цією справою к бісу?

Ти відкидаєшся, спираючись, на подушки, тобі це незручно, а ще ти споглядаєш море, маяк, бризки шотландського віскі на підлозі. Ти питаєш себе: можливо, він спеціально замовив такі келихи, що геть легко розбиваються? Лоурі сидить на своєму стільці, нахилившись уперед, як хижак. Ти лишаєшся дуже спокійною. Твоє серце, калатаючи, відбиває ударами якийсь секретний код, якого ти не можеш розшифрувати. Широке обличчя Лоурі над тобою, червоне, розпашіле від алкоголю, товсті плечі різко опушені, черево лежить на колінах, коли він нахиляється вперед, усе ще тримаючи свій трунок. Ти не бачиш тут жодних ознак його співробітників, але знаєш, що система безпеки чатує за дверима.

— Тож ти гадала подивитися ближче, еге ж, Синтіє? Гадала, що використаєш власні коди безпеки, обійдеш своє начальство і швидко на них глянеш. Не могла опиратися, так тобі кортіло одним очком зазирнути, що ж там, за лаштунками.

Це був добрий план; він мав спрацювати. Ти мала стати невидимкою, повертаючись назад. Але в Лоурі шпиги серед прикордонного командування, свої інформанти, і найкраще, що могла зробити Ґрейс, — це конфіскувати матеріали, що вони привезли, й зберегти їх у камері схову Південного Округу, хибно позначивши як здобутки попередньої експедиції. Лоурі таємно тримав тебе на військовій базі, аж доки й перемістив сюди. Вітбі допитали б після виконання завдання, а потім посадили б під домашній арешт.

— Я вже знала, що там.

Гучне форкання — презирства і недовіри.

— Типово для канцелярських щурів, таких собі розумах. Гадають: якщо вони прочитали звіти, якщо бодай за щось відповідають, то вже тримають Бога за бороду. — Сказано без іронії.

Його подих солодкий, занадто солодкий, нібито всередині в нього щось гниє. Очі шастають, ворожі, але так чи інак годі прочитати їхній вираз. З вигляду мов той, хто ще трішки хильне — і буде здатний на що завгодно.

— Отже, ти розгулюєш, фланіруєш і хочеш перебути тут міні-канікули. Розпружитися на пляжі,