Читати книгу - "Замирення"

еге ж? Сяйнула тобі думка — побувати тут, прихопити свого хлопчика-іграшку, Вітбі? Захотіла трохи прогулятися на маяк, на східці?

Мовчання — найкраща відповідь. Центр бачить інтелектуальну, витончену версію Лоурі. Ти бачиш покидьки, від яких нікуди не подітися.

— Тобі нема що мені сказати. Нема? Жодних зауважень? Чи там додаткових пояснень?

— Я все виклала у своєму звіті.

Він наполовину підвівся, але ти — ані руш. Навіть дев’ятирічною дівчинкою на тому забутому узбережжі ти знала кращий спосіб, аніж тікати від ведмедя чи дикого собаки. Ти твердо стоїш, обличчям до них. Можна навіть зарикати. А чи зробила б ти так, коли правила змінилися, коли ця земля стала Нуль-зоною? Ти пітнієш від усіх цих сміховинних світильників.

— Я намагаюся потрапити всередину твоєї голови, не потрапляючи до тебе в голову, якщо ти розумієш, про що це я, — каже Лоурі. — Я намагаюся зрозуміти, як ми потрапили сюди. Намагатися це з’ясувати, чи існує бодай якась чортова причина, з якої я не дозволю Центру тебе розстріляти.

Яйце Центру розкривається, мов рот, щоб віддати наказ тебе негайно всю спалити, або, скоріше за все, розпорошити та випарувати, як туман. Але це означає, що Лоурі — ось основна причина, з якої тебе ще не знищено, і це дає тобі відчуття надії.

— Я не могла далі виряджати інших до експедицій за своїми замовленнями, не пішовши туди сама. — Ти не могла дозволити йому бути єдиним, хто має такий досвід.

— Твої накази? Мої накази, не твої. Ти маєш це затямити. — Він з хрускотом ставить келиха на стіл між вами. Кубик льоду вислизає, ковзає гладенькою підлогою. Ти борешся з бажанням підібрати його, покласти назад до склянки.

— А Вітбі… тобі конче треба було завербувати його до своєї злощасної експедиції?

Ти могла б відкрити правду, що Вітбі сам хотів піти з тобою, але не можеш передбачити, як відреагує Лоурі. Вітбі завжди існував поза Лоурі, грандіозне непорозуміння між трагічно різними життєвими формами.

— Я не хотіла йти сама. Мені треба було резерву, підстраховки.

— Я твій резерв, твоя підстраховка. А вплутати в усе це заступницю директора — теж гарна ідея?

Ґрейс може ненавидіти Лоурі, але з якогось дива Лоурі навіть відчуває до неї певну симпатію. Це, якщо вона бодай колись це відкриє, вб’є її огидою, з одного маху.

— Нічого з цього не було гарною ідеєю. Це було провалом… Але важко виряджати людей у бій, самій не беручи участі в бою. — Ідея Ґрейс на захист. Простіше. За старими правилами.

— Кінчай цю дурню. Це що, Ґрейс порадила тобі так казати? Певен, що вона. — Цього разу ти дала маху й пропустила жучок, чи він просто здогадався?

Знову:

— Ви отримали наші звіти.

Лоурі — єдиний, у кого вони є. Армійське прикордонне командування це знає, але Ґрейс приховувала звіти від Південного Округу, на прохання Лоурі — «з моральних міркувань і миротворства» — відтягуючи остаточне рішення. Офіційно ти досі перебуваєш у довжелезній відпустці, а Вітбі — у відпустці адміністративній.

— До дідька твої звіти. Ти намагаєшся сховати від мене Вітбі, — не зовсім упевнено, що це правда, — а твої знахідки якісь неоковирні й неповні. Ти пробула там майже три тижні, а твій звіт зайняв лише чотири сторіночки?

— Нічого екстраординарного не сталося. Враховуючи…

— Враховуючи дурню. Що зробив Вітбі? Щось реальне чи чергову кляту галюцинацію? Ти не розумієш, що може статися, якщо попрешся туди? Чи ти розумієш, у що могла втелющитися? — Слова, вилітаючи у нього з рота, зливаються водно, й останні два звучать як «моглавтелитися».

— Я розумію. — іграшковий маяк оживає. Лоурі, притулившись до нього, нахиляє його, щось шепочучи, у міазмах свого солодкаво-гнилого віддиху:

— Ти хочеш знати, що тут смішного. Що тут у дідька прикольного й смішного?

— Ні. — Ось воно, випустили джина з пляшки. Удає святочного веселуна-вигадника. Знову-здорово майже щоразу.

— Того дня. Того дня ти все зрозуміла не так. Якби ти схотіла «вирядитися» до нашого Дідугана на співбесіду, то, певно, вони тебе взяли б, у будь-якому разі. Можливо, ти отримала б роботу. Вони могли б це зробити, знаючи старого директора. Щоправда, тебе б узяли з нездорового інтересу, як, наприклад, спеціальну, інтелектуальну тварину для лабораторії — особливого, напрочуд прекрасного білого кролика. Щоправда, тебе ніколи не зробили б директором, але ж ця, трясця її матері, чортова посада — рутина, засмоктує, еге ж? Як ти сама це второпаєш? Як ти ще ліпше второпаєш? Але проблема в тому, що обман занадто затягнувся. Тож що, чорт забирай, нам з тобою робити?

Проблема, на твою думку, не так у минулому, як у теперішньому. Час, коли ти могла бодай якось стримувати Лоурі або впливати на нього, давно минув. Щойно він піднявся аж до Центру, як Лоурі канонізували, тобі зась його й торкнутися. Ця особа, людина, якою ти була до співбесіди з Дідуганом, була обережною — так уважно намагалася дістатися до того місця, де можна діяти нерозважливо і безтурботно — скажімо, перетнути межу до Нуль-зони.

Твій батько був параноїком у ставленні до уряду, вряди-годи дозволяючи собі якісь темні справи, щоб підхалтурити до основної роботи бармена, який працює неповний день за низький оклад. Він не хотів мати справу із законом. Не хотів жодних проблем. Отже, він так і не сказав уряду, не сказав і тобі, що твоя мати, напевно, померла, та що ти ніколи не повернешся до забутого узбережжя, доки це не стане конче необхідно. Навчив тебе ухильно відповідати на питання тих, хто приходив розпитувати тебе про маму — так буде краще для твоєї ж нені. Усе, щоб уникнути й тіні підозри про його «ділові підприємства».

— Ти цього не знаєш, бо занадто юна, — починалася звичайна лекція, — але всі політики — великі шахраї. Уряд — це злодій на всі часи. Ось чому він так намагається переловити злодіїв — не терпить конкуренції. Ти ж не хочеш увесь свій вік тягати на спині це просто тому, що опинилася не в тому місці не в той час.

Коли він сказав тобі, що її немає, ти ридала цілий місяць, навіть дивлячись у батькове обличчя, спохмурніле, застережливе: ці постійні переміщення, переїзди від однієї садиби до іншої, здійснювані вкрай обережно, виховували тебе у чеснотливій пошані до мовчання.

Із плином часу твої спогади про матір потьмяніли, — так, що ти вже й не знала, чи певні образи або моменти взято з твого безпосереднього досвіду, а чи їх побачено на фотографіях, які твій тато тримав у коробці для взуття