Читати книгу - "Маленька Відьма та Кір"

Азот спав у своєму кристалі.

Узагалі демони особливою доброзичливістю до людей не вирізняються. Про них кажуть, що вони вбивають, щоб жити, і живуть, аби вбивати.

Демон Азот був трохи не таким. Ні, спочатку він був таким, як всі демони. Але потім прихильники Парацельса наклали на нього незворотне закляття та помістили в кристал. Тепер він не вбивав, а міг лише лікувати. Втім, демон іноді хитрував: час від часу він під різними приводами уникав того, аби лікувати хворого. Адже це також було вбивство — приховане, але вбивство. Ні, звичайно, зі самим Парацельсом такі хитрощі не проходили, але ось з іншими власниками меча…

Згодом меч замкнули в сховище артефактів, і Азот заснув. І ось ця дівчинка розбудила його.

З першого погляду Азот зрозумів: з нею краще не хитрувати. І ще, чесно кажучи, він знудьгувався по роботі. І нехай йому лікування не дуже подобається — але це все ж є роботою, а не столітнім неробством у півсні.

Тож Азот без усіляких відмовок виконав прохання Маринки. А заодно трохи полікував саму відьму та її Коловершу.

…І знову занурився в півсон… Засинаючи, Азот подумав: «А дівчинка має гарні шанси стати врівень з Парацельсом… Шкода лише, що з такою не похитруєш. Утім, меч скоро знову замкнуть у сховище…»

Нелегке прощання

Маринці здалося, ніби вона отямилася від чийогось буркотливого голосу.

— Спить собі й, мабуть, вірить, що я можу її чогось навчити. І навіть не припускає, що вже зараз знає значно більше, ніж я…

Маринка із зусиллям розплющила очі і побачила над собою кота. Очі його сміялися.

Маринка позіхнула і сказала:

— Як ти мене налякав!

— Та я сам злякався, — відказав кіт. — Бо хіба ж можна за якусь мить вилікувати такі страшні травми!

І тільки тут Марина завважила, що у неї дивним чином зникла ґуля на лобі та садна на колінах. На Кірові теж не було ані сліду від ран. Він сяяв, наче нова копійка.

— Агов! — нагадала про себе Коловерша. Вона теж мала досить пристойний вигляд. — А ви про книгу не забули?

— Ой! — зойкнула Маринка. Тоді озирнулася і побачила Славка. — Спасибі, що допоміг з тим мечем, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Та чого там… — знітився хлопець. — А звати мене Славком.

Він не відводив погляду від цієї незвичайної дівчинки. Вона була геть не схожою на його верескливих однокласниць. І джина анітрохи не злякалася. А ще в неї такі гарні ямочки на щоках…

— А мене звати Маринкою, — відказала дівчина й усміхнулася.

Славко навіть очима закліпав — такою вона видалася йому гарною. А ще він відчув, що з цією дівчинкою можна поводитися мов з найкращим товаришем. Аж дивно якось…

— Ти не знаєш, де та клята книга? — запитала Маринка.

— І справді клята, — охоче згодився Славко. — Вона у моїй кімнаті.

— Будь ласка, принеси її, — попрохала Маринка.

— Забери сама, — відказав Славко. — Я не хочу навіть дивитися на неї.

Вони подалися до Славкової кімнати, і за хвилину Маринка тримала незвичайний артефакт у своїх руках. Правду кажучи, вона була розчарована: книга як книга… навіть книгою її важко назвати — зошит… Старий, звичайно, але зошит… Тільки ось лиха з допомогою такої книги можна наробити багато.

— І мечі теж забери — дивитися на них не можу, — сказав Славко.

Марина неуважно кивнула. Тут у неї виникла проблема: Кіт рухатися ще не міг, і його доведеться нести на руках. Коловершу можна просто в кишеню покласти… але книга і три мечі — це вже занадто…

— Де ти живеш? — раптом запитав Славко, немов читаючи її думки.

— Недалеко. А що?

— Я тобі допоможу…

І, сказавши це, він зник з кімнати.

Марина глянула на те, що залишилося від просторої вітальні. Там панував цілковитий безлад.

«Бідний Славко, — співчутливо подумала вона. — Довго доведеться йому виправдовуватися перед батьками…»

Славко з’явився досить скоро і, підхопивши мечі, бадьоро сказав:

— Ходімо!

Марина поклала Коловершу в кишеню, затиснула книгу під пахвою, Кіра притисла до грудей і пішла за хлопцем.

У подвір’ї на них чекав розкішний лімузин.

— У тебе є власна машина? — очі Маринки стали круглими від подиву, хоча після всього, що відбулося сьогодні, її навряд чи можна було чимось здивувати.

— Ні, — відказав Славко, сідаючи за кермо. — Я її у батька… того… — додав він, усміхаючись.

— А тобі не влетить? — запитала Марина. Тоді згадала про те, який вигляд має вітальня, і таке запитання здалося їй безглуздим.

— А хто йому скаже? До речі, охоронці живі?

— Живі. Проспляться та й годі…

— Ну, тоді вони батькові точно нічого не скажуть, — сказав Славко.

Він натиснув на педаль і мотор ледь чутно запрацював.

— Ти хоча б водити вмієш?

— До першого стовпа доїдемо, — усміхнувся хлопець.

Маринка у відповідь теж усміхнулася. Проте тривога залишилася. І тут вона відчула, як у неї переливається енергія від Коловерші. І де тільки вона взяла її?

Маринка витратила дорогоцінну енергію дуже ощадливо — вона глянула поверх часу. Автокатастроф попереду не передбачалося. Тож вона спокійно вмостилася на заднє сидіння машини, дбайливо уклавши кота поруч із собою.

Машина повільно виїхала з подвір’я. Славко пильно вдивлявся в дорогу і подумки дякував водієві, який з нудьги навчив його азів водійського ремесла.

— Вибач, що я на тебе нагримала, — несподівано сказала Маринка.

— Усе, забудьмо, — не відриваючи від траси пильного погляду, сказав Славко. — Мені ці «глибокі» зовсім голову задурили.

Далі вони їхали мовчки. Хіба що час від часу зустрічалися поглядами в дзеркалі заднього виду. І тоді обоє червоніли.

— Приїхали! — нарешті повідомила Марина.

Славко допоміг дівчинці донести її трофеї до квартири…

— Дякую, — відказала Маринка і відвела погляд.

— Немає за що… — Славко дивився в інший бік. — А можна я тобі зателефоную? — несподівано запитав він.

— Можна, — відказала Маринка. І Славкові дивно було бачити, щоб дівчинка, яка так хоробро трималася проти джина, раптом залилася фарбою по самісінькі вуха.

— А ти номер своєї мобілки дай, — попрохав він.

Марина проторохтіла номер свого мобільного телефону (вона знала його напам’ять). Славко кивнув.

— Ти запиши, а то забудеш, — порадила Марина.

— Не забуду. Бувай.

— Бувай… — і Маринка повернулася до дверей.

— Стривай, — почулося позаду. Славко опустив у кишеню руку і простягнув дівчинці щось загорнуте в клапоть брудної ганчірки.

— Це Скринька Верлікоки, — сказав він.

Марина посміхнулася і поправила його:

— Верліоки!

— Ага… Бувай.

Цього разу Славко пішов… Точніше, гучно тупаючи ногами, подався сходами