Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

— Я ж не зірка! У мене немає досвіду таких виступів, — заперечив йому.

— Це вже деталі, — відмахнувся він. — Ми вирішимо, коли прийде час.

— А що ви робитимете, якщо корпорації спробують вам завадити?

Посмішка зникла з його обличчя.

— Ми розуміємо, що це буде складно. У них більше ресурсів і впливу. Тому ми не будемо діяти відкрито, поки не будемо впевнені у своїй перемозі.

Кук зробив паузу, даючи мені час все обдумати.

— Добре, — зрештою промовив я. — Якщо ви впевнені що це спрацює, я готовий.

У його погляді я побачив теплоту.

— Дякую, Ден. Ти не уявляєш, наскільки це важливо.

Після розмови з Куком я, як будь-яка нормальна людина, вирішив перевірити його слова про зміни в моєму тілі. Якщо чесно, мій зменшений апетит — це була єдина помітна зміна. Раніше я міг з’їсти половину холодильника і ще дивитися на іншу половину, ніби вона мені щось винна. А тепер? Звичайний сніданок, чашка чаю, і я вже ситий, як англійський лорд. Але крім цього, жодних інших "супер змін" у своєму тілі я не помічав.

Отож, прямуючи в зал симуляцій, я вже передчував чергову "велику істину" від Кука. Прийшовши, я вигукнув: – Симуляція 0012!

Мене знову огорнув знайомий пейзаж — рідна планета Фурі. Та цього разу щось було не так. Сила тяжіння, яка минулого разу змушувала мене почуватися, як мішок картоплі, тепер здавалася майже звичайною. Я підскочив, аби перевірити. Ні, не полетів у космос, але і важкість ніг кудись зникла.

"Що ж, побачимо," — подумки сказав я, і побіг у бік дерева на пагорбі, до якого минулого разу навіть не зміг підступитися. Бігти пляжем було легко, навіть занадто. Жодного дискомфорту, дихання рівне, пульс у межах норми. Навіть коли я почав підніматися схилом, ноги не обурювалися, як це було раніше.

"Може, симуляція вирішила мене пожаліти?" — думав я, поки добігав до дерева. І ось я стою перед ним. Абсолютно чорне, без жодного листя, з гілками, які наче хтось ламав і спрямовував під кутом сорок п'ять градусів у різні боки. Це було одне з тих дерев, які могли б з’явитися в нічних кошмарах художника-абстракціоніста.

Я підстрибнув і, на свій подив, досягнув гілки, яка була на висоті близько трьох метрів. "Або я став Спайдерменом, або симуляція явно знущається," — подумав я, підтягуючись разів сорок, і жодного разу не відчувши втоми. Зрештою, це стало нудно, і я зіскочив на землю, щоб спробувати щось інше. Почав віджиматися. Сто разів — і лише легкий піт на лобі. Може, ще сотню? Та ні досить.

У піднесеному настрої, я побіг назад до початкової точки, усміхаючись від вуха до вуха. Якби хтось побачив мене збоку, то точно подумав би, що я щойно втік з дурки і тішуся свободою. Повернувшись на стартову позицію, я відчув легку втому, але вирішив зробити ще кілька кіл. У підсумку симуляція завершилася через сорок п`ять хвилин, залишивши мене задоволеним і злегка задиханим, посеред пустого залу. Це відчуття легкості мені починало подобатися. Я вийшов із залу з усмішкою на обличчі.

І тут на мене натрапив сержант Росс. Він стояв з голографічним планшетом, уважно вивчаючи щось на екрані.

– Що ж, Ден, — промовив він, навіть не піднімаючи очей. – Бачу, ти розім’явся. Пора і на тренування.

"От жеж," — подумав я, але вголос лише схвально кивнув. Росс жестом попросив мене повернутися назад до залу. Він дістав із-за пояса два ритуальні списи, передавши один мені.

– Яка цього разу симуляція? — запитав я, намагаючись приховати своє розчарування.

– Ніяка, — коротко відповів сержант, активувавши свій спис і несподівано почавши атакувати.

Від несподіванки я відступив назад, але не втримав рівновагу і впав. Перекотившись через плече, піднявся, і активувавши свій спис.

Сержант атакував знову, використовуючи при цьому різні прийоми. Мені вдалося ухилятися і відступати, але я розумів що це до першої моєї помилки.

– І як довго ти будеш тікати, кадете? — його слова були, як ляпас.

Я вирішив діяти і спробував завдати удару, але Росс легко відбив. Потім він вигукнув набір цифр, і навколо нас з’явилася віртуальна клітка розміром дестяь на десять метрів. Тепер ухилятися було складніше.

Після кількох невдалих спроб атакувати, я з розмаху кинувся на сержанта. Він відбив мій удар і відразу контратакував, використовуючи кінетичний удар. Все що я встигав, це виставити перед собою спис теріанців, міцно тримаючи його обома руками. Мене відкинуло на грати клітки з такою силою, ніче я попав під автобус. Спис випав з моїх рук, але я швидко його підібрав, поки сержант відволікся, оцінюючи в якому я стані, і жбурнув в нього. Він ухилився, і спис пробив стіну в кінці залу. Ми обидва зупинилися, дивлячись, як силове поле намагається відновитися, розсипаючись ісками наче бенгальський вогонь, навколо пробоїни. Клітка зникла, а сержант зробив характерний жест і мій спис повернувся йому до рук.

– Гарна реакція, але тобі бракує техніки, — сказав Росс, повертаючи спис мені. – Пішли, покажу, дещо.

"Та най йому, грець" — подумав я, розуміючи що зараз він мене провчить, поплентався за сержантом.

Але Рос попрямував в житлову частину бази.

Ми підійшли до кімнати сержанта. Він лише кивнув у бік дверей, мовляв, заходь, не соромся. Я трохи вагався — адже це було щось нове: бачити, де мешкає сержант. Проте швидко взяв себе в руки і переступив поріг.

Кімната Роса нагадувала злиття корабельної каюти та казарми. Жодних зайвих деталей чи особистих дрібниць, які могли б розкрити більше про нього як людину. Лаконічність і функціональність — ось як це виглядало. На стінах не було ні полиць, ні картин, ніякого декору взагалі. Все виглядало так, наче це місце щойно зібрали з металевих деталей і воно досі пахло заводським мастилом.

Одне вузьке ліжко під стіною, заправлене так, що здавалося, його ніколи не торкалася рука людини, лише бездоганно натягнуті простирадла. З протилежного боку — металева шафа, що виглядала так, наче вона була створена виключно для того, щоб захистити свій вміст навіть у разі ядерного вибуху. Біля шафи — невеликий стіл із двома простими, але на диво зручними кріслами. Все лаконічно, по-спартанськи, і в той же час у цьому відчувається якась внутрішня гармонія.